Перейти до вмісту

Федькович Осип-Юрій Адальбертович

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Осип-Юрій Федькович
Юрій Федькович
Осип-Юрій Федькович
Ім'я при народженніОсип Домінік Гординський де Федькович
ПсевдонімО. Ф., Ігор Гординський, Ігор Федькович, Гординчук, Городенчук, Гуцул-Невір, Марко Нестерюк, Юрій Коссован, F. F., Hucule та ін.;
Народився8 серпня 1834(1834-08-08)
Путила, Герцогство Буковина
Помер11 січня 1888(1888-01-11) (53 роки)
Чернівці, Герцогство Буковина
ПохованняРуське кладовищеd Редагувати інформацію у Вікіданих
ГромадянствоАвстро-Угорщина Австро-Угорщина
Національністьукраїнець
Діяльністьпоет, прозаїк, драматург, фольклорист, громадсько-культурний та освітній діяч, військовий
Alma materнімецька двокласна нижча реальна школа у Чернівцях
Знання мовукраїнська і німецька Редагувати інформацію у Вікіданих
Мова творівукраїнська, німецька
Напрямокромантизм, реалізм
Жанрпоезія і драма Редагувати інформацію у Вікіданих
Magnum opus«Пречиста Діво, радуйся, Маріє!»
РідГординські де Федьковичі
БатькоАдальберт Гординський де Федькович
МатиАнна Гординська (до заміжжя Ганіцька)
Членство: дійсний член Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного товариства (з 1873 р.), почесний член Наукового Товариства імені Шевченка (з 1886 р.).
CMNS: Федькович Осип-Юрій Адальбертович у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
S: Роботи у Вікіджерелах

Ю́рій Федько́вич (повне ім'я та прізвище — Осип Домінік Гординський де Федькович; псевдоніми і криптоніми: О. Ф., Ігор Гординський, Ігор Федькович, Гординчук, Городенчук, Гуцул-Невір, Марко Нестерюк, Юрій Коссован, F. F., Hucule та ін.; 8 серпня 1834, с. Сторонець-Путилів — 11 січня 1888, Чернівці) — український письменник, фольклорист, перекладач, громадсько-культурний та освітній діяч.

Життєпис

[ред. | ред. код]
Юрій Федькович у 1862 р.

Народився в сім'ї управителя поміщицькими маєтками Адальберта Гординського де Федьковича (1809–1876), рід якого походив із Самбірщини й належав до знаменитого шляхетського герба Сас[1]. Мати письменника Анна (1800–1864) була донькою православного священника із с. Дихтинець Михайла Ганіцького. Хрещений за католицьким звичаєм, син у 1863 році перейшов на православ'я.

Початкову освіту майбутній поет здобував приватно в домашній школі дядька по матері[2], потім (у 1846-1848 роках) навчався в Чернівецькій нижчій реальній школі[3]. Землемірська й аптекарська практика в Молдові (1849–1852) була вимушеною з огляду на переслідування сім'ї, зокрема брата по матері Івана Дашкевича, за участь у селянському повстанні під проводом Лук'яна Кобилиці[4]. В Молдові Осип знайомиться з німецьким художником і письменником Рудольфом Роткелем, який справив на нього велике враження[5] й заохотив до самоосвіти й поетичної творчості німецькою мовою.

Повернувшись із Молдови до Чернівців, Осип Гординський у листопаді 1852 року зголошується на військову службу в цісарсько-королівській армії, служить у 41-му піхотному полку (т. зв. Буковинському), який дислокувався головно у Трансильванії. Навіть ставши офіцером, поет не перестає опікуватись інтересами простих жовнірів, допомагає їм в опануванні грамоти, популяризує українську художню літературу завдяки налагодженій зі Львовом культурній комунікації, стає фактично українським просвітянином-культурником в австрійській армії. У зв'язку з австро-італо-французькою війною 1859 року полк переживає тяжкий похід в Італію, загалом діє там як резервний. Наприкінці травня 1859 року в таборі під Касано, що в Ломбардії, з-під пера Федьковича виходить його перший українськомовний вірш «Нічліг», записаний латиницею. Тоді ж, під час служби, Федькович дебютував в українській літературі добіркою поезій, надрукованих у додатку до полемічної антимосквофільської брошури Антона Кобилянського «Slowo na slowo do Redaktora “Slowa”» (1861). Того ж року у Львові за сприяння Б. Дідицького світ побачила перша окрема збірка «Поезії Іосифа Федьковича».

Навесні 1863 року, вийшовши у відставку, Федькович оселяється у Сторонці-Путилові. Він працює війтом (із 1866-го до 1876-го з перервою у 1872-1873 роках)[6], зарекомендовує себе як «знаменитий господар і економіст»[7], бере участь у сервітутному процесі із захисту інтересів селян 16-ти громад Довгопільського (згідно з актами – Русько-Кимполунзького) околу[8], кандидадує на посла до буковинського сойму в 1867 і 1870 роках[9] (але безуспішно), активно займається літературною творчістю.

У листопаді 1868 року письменник зрікається свого офіцерського чину, мотивуючи бажанням знайти цивільну роботу. В 1869-1872 роках за призначенням Крайової шкільної ради він обіймає посаду інспектора народних шкіл Вижницького повіту, як завжди, віддається цій роботі сповна: услід за «Букварем для господарських діточок» (1866) готує «Співанник для господарських діточок», інспектує школи, проводить учительські конференції, виступає з рядом ініціатив, в основі яких лежить вимога про навчання дітей їх рідною мовою, соціальну підтримку школи і вчителя, піднесення його освітнього рівня[10].

У 1872 році на запрошення львівського товариства «Просвіта» Федькович переходить на роботу до Львова, стає в цьому товаристві редактором видавництва популярних книжок для народу, до його обов’язків належать, крім підготовки оригінальних друкованих праць, ще й переклади класичних п’єс для театру «Руська Бесіда». Офіційно-бюрократичний чинник у діяльності редакційного комітету, ущемлення своїх прав, не кажучи про низьку зарплатню, змусили письменника після 14-ти місяців роботи залишити Львів і у важкому морально-депресивному стані повернутись до Сторонця-Путилова. Тут Федькович продовжує займатись літературою, приймає у себе М. Драгоманова[11], який у 1876 р. в Києві видає зі своєю передмовою збірку «Повісті Осипа Федьковича». Перед тим (23 вересня 1873 р.) на основі підготовленої письменником програми опису Гуцульщини за пропозицією М. Драгоманова Південно-Західний відділ Імператорського Російського Географічного товариства, на той час своєрідна всеукраїнська академія наук, значущий ідеологічний центр українства, обирає Федьковича своїм дійсним членом. Фактично це було першим офіційним визнанням заслуг письменника на ниві етнографічної науки[12] . Наслідком душевних страждань письменника виявилась рукописна збірка поезій «Дикі думи. Думав Гуцул-Невір» (1876).

Тяжка хвороба батька, смерть Ад. Гординського в 1876 році ще більше загострили у Федьковича відчуття смутку й розчарувань у житті. Перебравшись до Чернівців, самотній, позбавлений моральної підтримки громадсько-культурного оточення, письменник спорадично звертається тепер до літературної творчості, натомість із властивою йому одержимістю віддається астрології. Отож, прагнення пізнати людський зв’язок із зірками, закони світобудови – з індивідуальним людським буттям він пробує покласти на теоретичну, книжну основу, залучає для цього, зокрема, й дороговартісні праці з астрології, астрономії і навіть староєгипетської теології. Наслідком таких зусиль у науковій творчості виявились 5 трактатів, зберігся один – «Apotelesmata oder das Buch der Decrete» («Апотелесмата, або Книга декретів»)[13], на 896 стор. рукопису, він досі не перекладений із готики.

У 1884 році з активізацією на Буковині українського громадсько-культурного життя Федькович повертається до літературної праці, а з початку 1885-го очолює редакцію газети «Буковина», де виступає і як письменник. Відзначення в липні 1886 року 25-ліття літературної діяльності Федьковича виявилось чи не першим в Україні публічним пошануванням представника гуманітарної інтелігенції[14], Наукове Товариство імені Шевченка у Львові обирає його своїм почесним членом[15]. Ця подія ще більше активізує письменницьку діяльність Федьковича. Восени 1886-го він переселяється на вул. Лілійну, 20 в одну з кімнат «Руської Бесіди», яка стає його останнім земним прихистком, письменника обирають секретарем політичного товариства «Руська Рада»[16].

Погіршення здоров’я наприкінці 1887 року виявилось фатальним, через крововилив у шлунок, що стався напередодні, Федькович удосвіта 11 січня 1888 року помирає.

Величавий похорон письменника відбувся 14 січня з участю земляків поета – гуцулів, військового оркестру 41-го піхотного полку, а також представників різних товариств і широкої громадськості Чернівців та довколишніх сіл[17]. Він теж засвідчив започаткування відповідної традиції, не кажучи, що зі свого боку потвердив значущість Федьковичевої справи. Панахида за покійним мала місце в кафедральному соборі Чернівців, її відправив протоєрей, професор і письменник Із. Воробкевич[18], поховання було здійснене на міському (Руському) цвинтарі, що на горі Горечій у Чернівцях (нині вул. Кишинівська, сектор 35), відкриття й освячення пам’ятника на могилі відбулось 25 червня 1888 р.

Творчість

[ред. | ред. код]
Юрій Федькович

Першими друкованими творами Федьковича були новела «Der Renegat» («Ренегат»), надрукована 1859 р. у «Familienblätter» («Сімейних листках») – додаткові до чернівецького часопису «Bukowiner Haus-Calender» («Буковинський домашній календар»), і балада «An Emilie» («До Емілії»), присвячена коханій дівчині Емілії Марошані й видана окремою книжечкою в Чернівцях на поч. 1860 р. Творчості німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, спорядивши дві збірки поезій («Gedichte» /«Твори», 1865; «Am Tscheremusch» / «Над Черемошем», 1882) і надрукувавши ряд віршів та творів інших жанрів у часописах. Окремі писання (як-от німецька переробка драми «Довбуш») побачили світ уже після смерті автора. У німецькомовній царині Федькович розробляє переважно ті ж самі мотиви, що й у писаннях українською мовою, нерідко твір німецькою мовою є переспівом його українського твору – і навпаки. Так творчість Федьковича німецькою мовою знайомила широкого читача з Буковинською Гуцулією, її привітали Е. Р. Нойбауер, пізніше І. Франко, О. Маковей, чеський учений К. Кадлєц та ін. Федьковичеві належать також переклади українською окремих творів Й. В. Гете, Ф. Шиллера, Г. Гайне, Л. Уланда.

Публікації письменника мали місце у львівських часописах «Слово», «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Правда», «Діло», чернівецьких виданнях «Буковина», «Бібліотека для молодежі», альманасі «»Руська хата» та виходили окремими збірками.

Юрій Федькович

Поезія, ліро-епос

[ред. | ред. код]

Уже перші україномовні збірки Федьковича («Поезії», Львів, 1862 та «Поезії» у 3-х вип., Коломия, 1867-1868) заклали основу поетичної слави автора. Його «думки», «гуцулки», «співанки» елегійно-медитаційного планів, як і балади й поеми, були сповнені проникливої особистісної тональності і фольклорної стилістики, вони розповідали про драматизм жовнірської служби й тим самим утверджували антимілітаристський мотив у літературі. Йшлося загалом про драматизм людського життя, про народних месників і нещасливі пригоди серця ліричного героя, уславлювалась любов до рідного, до Буковини й до України та ідея єдності українських земель («Нічліг», «У Вероні», «Під Маджентов», «Пречиста Діво, радуйся, Маріє!», «Дезертир», «Новобранчик», «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця», «Воля не бранка», «Русь», «Україна», «До мого брата Олекси Чернявського»). Послідовне (у 1860-х роках) пошанування Федьковичем пам’яті Шевченка в оригінальному жанрі «поменника» збагачувало, урізноманітнювало поетичну шевченкіану, тодішнє ж певне творче узалежнення поетової стилістики від Т. Шевченка виявилось не епігонством, а скоріше наслідком дуже активного читання його поезії[19]. Інше феноменальне явище в українській літературі – тривале художнє зацікавлення «Словом о полку Ігоревім», підготовка перекладу пам’ятки гекзаметром, переспів «Плачу Ярославни» і створення за мотивами твору поеми «Слава Ігоря», правда незавершеної[20].

Із часом форма самовираження митця дещо змінюється, це найбільше помітно в циклі «З окрушків» (1868-1869) та рукописній збірці «Дикі думи» (1876) – творах з інтелектуальним, філософським осердям і набагато складнішою, ніж раніше, поетикою (романтичною, але вже й модерністською), ліричний герой підноситься на нову, вищу сходинку самоусвідомлення та світорозуміння. Він інтелігент, людина мисляча, така, що, міцно тримаючись своєї етнокультурної основи, вірячи в архетипний зв’язок кожного з природою та «щастє і долю» своїх віршів, надривно страждає через апатичність селянства й моральні катастрофи, які спіткали людство. Особливо ж він переймається національним запроданством та політичним безправ’ям Руси-України («Гуцул-Невір», «Желізний двір», «До черленого», «Чорний косар» та ін.). У вірші «Страж на Руси» московський цар порівнюється зі змієм, котрий «рад би зжерти цілий світ / Та рад би разом всіх славян закути у оден кайдан»[21]. Тож адресатом такої поезії стає скоріше інтелігенція, на громадсько-культурне зростання якої сподівалось. В останній період творчості лірика Федьковича здобуває ще й певну сатирично-полемічну спрямованість («Вже двацять рік», «На новий рік», «Я не дивуюся…», «Старий господар умирає і сина научає»), між тим автор дбає про пісенність віршів через залучення до співу широкого читача, надто дітей, жовнірів, простолюду. Квінтесенцією таких зусиль виявляється поезія «Нова Січа» (1887), створена «на голос» «Ще не вмерла Україна»[22].

Отож, творчість Федьковича – складне, багатовимірне за тематикою, настроями, жанрово-стильовою специфікою явище в українській поезії, до того ж явище оригінальне ще й тому, що має етнічну, суто буковинсько-гуцульську маркованість.

Найповніше ця творчість представлена у виданні:

Федькович О. Ю. Писаня / перше повн. і крит. вид. Львів, 1902. Т. 1: Поезиї / Передм. І. Франка: з першодр. і автогр. зібрав, упоряд. і поясн. додав І. Франко. ХІІ, 783 с.

Проза

[ред. | ред. код]

Проза Ю. Федьковича мала подвійну генезу: фольклорну (це народна оповідна проза) і літературну (творчість Й. В. Гете, Й. Ф. Шиллера, Г. Клейста, Е. Т. А. Гофмана, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка). Попри це вона живилась і суто авторським життєво-творчим досвідом, що засвідчила дебютна новела «Der Renegat» – перший твір такого жанру в українській літературі, дарма що німецькомовний. У центрі «Der Renegat»-а постали складні проблеми морально-етичного порядку, сфера родинних, інтимних, міжконфесійних стосунків, автобіографічних за суттю[23].

Тоді як у середині 1860-х Федьковичів сентиментально-романтичний мотив екзотично сильної пристрасті, часто й фатальної, поглиблюється та розширюється («Люба – згуба», «Серце не навчити», «Безталанне закохання», «Штефан Славич», «Сафат Зінич», «Таліянка» та ін.), романтичне, психологічне в таких оповіданнях, поєднане з увагою до описовості, дало підстави М. Юрійчукові віднести ці твори до «старої літературної школи»[24]. Друкована в галицьких виданнях, проза письменника одразу ж здобуває резонанс, у 1876 році М. Драгоманов видає її окремою збіркою «Повісті Осипа Федьковича», за оцінкою К. Кадлєца, такі твори «могли б стати прикрасою навіть найкращих європейських літератур»[25]. Причину успіху сформулював Ф. Погребенник: «після тих шкарубких, написаних переважно «язичієм» оповідань та повістей, що друкувалися в 40-50-ті роки в Галичині, від прозових творів Ю. Федьковича повіяло здоровим духом народного життя, народною поезією»[26]. Власне, за цією творчістю автора й Буковинську Гуцулію вперше в літературі відкривала для себе Наддніпрянська Україна і слов’янський світ. Ще за життя письменника деякі його оповідання були перекладені чеською, польською, сербською, німецькою мовами.

Новий пласт прозової спадщини Федьковича представила його творчість для простолюду – т. зв. масова література, зумовлена працею автора у львівському товаристві «Просвіта». Це два агіографічні твори (про великомученика Юрія (Георгія) та Димитрія), а також «написана з великою ерудицією»[27] популярна повість «Село Фармазони» за мотивом твору німецького автора Г. Чокке. Світ, змальований у «Фармазонах», мав утопічний характер, усе підпорядковувалося ствердженню здорового способу життя й демократизації читача. Власне, завдяки позитивній моралі, цікавому сюжетові, майстерній оповіді «Фармазони» як «найкращий твір нашої просвітньої літератури»[28] неодноразово передруковувались: за підрахунком Ол. Колесси, загальний тираж трьох накладів на 1900 рік склав 16 тис. примірників[29]. У Львові в 1873 році Федькович видає також збірку «Казки для руского народу» й тим започатковує діяльність у царині нового для себе жанру.

Інший етап такої самореалізації письменника припав на середину 1880-х років, коли з-під пера вийшли зразки малої пізньоромантичної прози («Дністрові кручі», «Панич», «Лелії могила, або Довбушів скарб», «Максим Чудатий»), а також зумовлені вочевидь виходом «Бібліотеки для молодіжи» та «Буковинських календарів» понад три десятки казок, зокрема й на світові сюжети (братів Грімм, В. Гауфа, Г. Х. Андерсена), численні дидактично-моралізаторські твори, прозові байки та придабашки – літературно опрацьовані анекдоти тощо.

Фактично з автором «Люби – згуби» в українську прозу прийшов цілий масив різноманітної етнічно колоритної, оригінальної за стилістикою, демократичної за своїм спрямуванням творчості. Її найповніше репрезентують видання:

Федькович О. Ю. Писаня / Перше повн. і крит. вид. Львів, 1902. Т. 2: Повісті й оповідання / передм. О. Колесси; з першодр. і автогр. зібрав, упоряд. і пояснив О. Колесса. Х, 495;

Федькович Ю. Твори: у 5 т., 6 кн. Чернівці, 2010. Т. 2 : Проза / передм. Л. Ковалець, упоряд., підготовка текстів, прим. Б. Мельничука, Л. Ковалець, Л. Черняк. 303 с.

Федькович Ю. Твори: у 5 т., 6 кн. Чернівці, 2011.Т. 3 : Проза. Повісточки, казки, фрашки, придабашки / передм. Б. Мельничука, упоряд., підгот. текстів і прим. Б. Мельничука, Л. Ковалець, Л. Черняк. 223 с.

Драматургія

[ред. | ред. код]

Захоплений п’єсами Ф. Шиллера, Р. Ґотшаля, Ф. Грільпарцера, Г. фон Клейста, інших драматургів, надто В. Шекспіра, прагнучи повного мистецького самовираження, Федькович створив ще й свій глибоко самобутній театр, який є значною частиною літературної спадщини письменника. Цей театр репрезентує оригінальна творчість Федьковича й переклади ним зразків світової драматургії. Про те, як самовіддано й наполегливо працював митець у драматургічній царині, свідчить, зокрема, існування трьох його етапних творів («Довбуша», «Керманича» і «Хмельницького) у кількох редакціях, так само як у трьох Федьковичевих редакціях зберігся переклад трагедії В. Шекспіра «Макбет».

Уже дебютна робота письменника, фактично перша на Буковині п’єса – фрашка «Так вам треба!» (1864) – художньо зображувала буковинську людність, проблематику її приватного буття, містила колоритний фольклорно-етнографічний матеріал, засвідчуючи талант автора як комедіографа. Разом із цією мелодрамою пізніші Федьковичеві п’єси «Як козам роги виправляють» та «Запечатаний двірник» (вони перероблені й перенесені на буковинський ґрунт із п’єс В. Шекспіра «Приборкання непокірної» та Е. Раупаха «Запечатаний бургомістр»), а з ними оригінальна фрашка письменника «Сватання на гостинці» виявились помітною сторінкою загальнонаціональної комедіографії.

Окреме явище в драматургії – оригінальні віршовані драми Федьковича «Керманич, або Стрілений хрест», «Довбуш» і так само віршована трагедія «Хмельницький». Два перші твори тематично пов’язані з Буковинською Гуцулією, глибинними народними віруваннями, мораллю рідного етносу й мотивом «люби – згуби». Надто драма «Довбуш» із її особливо широкою закроєністю посіла «своє самобутнє місце в психологічному дослідженні внутрішнього світу людини українською літературою того часу»[30]. Тоді як трагедія «Хмельницький», створена наприкінці життя, чи не найповніше з усіх інших писань Федьковича висвітила його громадянські орієнтири, ставши вагомим ідейно-художнім і морально-етичним документом епохи. У творі йдеться про Хмельницького більше як політика, його гірке усвідомлення згубності союзу з Московією, а передчуття героєм мученицької хресної дороги для України єднається з переконанням про її, України, неминуче воскресіння.

На основі німецькомовних перекладів Шекспіра Федькович у львівський відтинок свого життя (1872-1873 роки) здійснив вільні переклади його трагедій «Гамлет» і «Макбет», а також популярної трагедії німецького драматурга Р. Ґотшаля «Мазепа». В останньому творі герой діє як патріот, поборник самостійної держави. Федьковичеві переклади буковинсько-гуцульською говіркою вперше продемонстрували її здатність колоритно інтерпретувати зразки світової драматургії, не кажучи, що засвідчили чималу творчу спроможність митця та унікальність його внеску в перекладну справу. Відомо, що в 1887 р. Федькович знов повернувся до теми гетьмана й написав власну трагедію «Мазепа», консультувався з цього приводу зі С. Смаль-Стоцьким, віддавши йому твір на рецензування[31]. Як склалась доля рукопису, досі невідомо.

П’єси Федьковича мають свою сценічну історію. У 1870-1880-х, тобто ще за життя автора, та й пізніше «Довбуш» і «Керманич» виставлялись трупою львівської «Руської Бесіди» під орудою Ом. Бачинського, потім Т. Романович. У 1910-х роках Буковинський народний театр під керівництвом Івана Захарка теж представив «Довбуша», тоді ж цей твір ставився іншими аматорськими колективами Галичини[32]. У 1974 р. п’єса О. Ананьєва за оповіданням Федьковича «Дністрові кручі» побачила світ на сцені Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені О. Кобилянської. Найбільший успіх судився мелодрамі «Запечатаний двірник», його режисерській постановці А. Литвинчуком 1984 року в цьому ж театрі. У 2004 р. ця постановка була відновлена О. Савкою; інша постановка «Запечатаного двірника» під орудою режисера М. Гринишина відбулася тут у 2016 р.

Публіцистика, науково-популярні праці

[ред. | ред. код]

Цей пласт написаного Федьковичем яскраво репрезентує його літературну, громадсько-культурну та освітню діяльність, унікальні сфери інтересів, не кажучи, що він є вагомим причинком до розуміння поглядів письменника на призначення літератури, мистецтва, проблематику суспільно-політичного життя на Буковині та в Україні і речі загальнолюдського порядку. Отож, це: антимосквофільська стаття «Щоб не було запізно!», інспекторські звіти Федьковича, підготовлені в час інспектування шкіл Вижницького повіту у 1870-1872 рр., численні передмови чи післямови до окремих творів або ж добірок , праця мовознавчого плану «Наука о самоголосних», популярна брошура «Що тото є ландштурм, або Загална оборона», астрологічні праці, своєрідне «завіщанє» «Моя воля стосовно мого похорону і що слід далі чинити» й т. под. Окремі з них, як-от наслідки пильного зацікавлення письменника астрологією, досі залишаються невидрукуваними.

Найповніше видання цієї частини спадщини письменника – у книзі:

Федькович Юрій. Твори: в 5 т., 6 кн. Чернівці, 2022. Т. 5 : Публіцистика. Науково-популярні праці. Листи / вст. ст. Б. Мельничука, упоряд., підготовка текстів Б. Мельничука, Л. Ковалець, Л. Черняк; прим. Л. Ковалець. 315 с.

Фольклористична діяльність письменника

[ред. | ред. код]

Вона закономірно бере початок із органічного знання Федьковичем того різноманітного фольклорного матеріалу, що побутував на рідному буковинсько-гуцульському терені. Ця органічність була зауважена вже Б. Дідицьким у передмові до першої книжки «Поезії» (1862): Федьковича там було названо «співцем, самородним генієм людової поезії»[33]. Як підмітив С. Смаль-Стоцький, відвідавши поета в Чернівцях, той «свої вірші складав, маючи на умі ”нуту” якоїсь народної пісні»[34]. Про те, що ритміка народних пісень була справді іноді визначальною для поета при творенні його віршів, свідчить і той факт, що І. Франко як упорядник тому 1-го «Поезиї» Першого повного і критичного видання творів Федьковича супроводив його нотним додатком із 35 записаних буковинцем народних пісень.

Орієнтуючись на демократичного читача, Федькович-прозаїк у 1864 р. задумує низку творів «Буковинські пісні з голосами», що розпочиналися б зі словесного й музичного запису певної народної співанки, після чого її сюжет відтак би розгортався в суто авторський текст. Так постала «Пісня молодецька», в основі якої народна співанка «Гей, попід гай зелененький / Брала вдова лен дрібненький…»[35], та інші твори, друковані в галицькій періодиці в середині 1860 -х років.

Про задум комплексного впорядкування й видання Федьковичем пісенного фольклору своїх краян свідчать два його рукописні збірники: «Збірка пісень та поезій» і «Найкращі співанки руського народа на Буковині»[36]. В них уміщено записи козацьких, чумацьких, жовнірських, бурлацьких, опришківських, родинно-побутових, баладних творів, а також співанки-хроніки, коломийки, колядки, щедрівки, маланочні пісні[37].

Федьковичеві належить також збірка «Руські церковні і народні коляди і щедрівки» (1873 р., 2-ге перевид. – 1885 р.), вона частково увійшла до рукописної збірки обрядових пісень «Колядник руського народа», яка в свою чергу включає й окремий цикл маланочних пісень[38]. Записи Федьковичем приказок, народних анекдотів і загадок друкувалися в буковинській періодиці 1880-х рр.

Письменник добре знав фольклористичні збірники Вацлава з Олеська, Жеготи Паулі, І. Головацького, М. Максимовича, А. Метлинського, І. Рудченка, П. Куліша, П. Шафарика, він контактував із Я. Головацьким, М. Драгомановим, М. Бучинським та іншими фольклористами, а після 1885 р. згуртував довкола газети «Буковина» аматорів-фольклористів з-поміж студентства і учительства. Серед них була і Є. Ярошинська.

Художньо-біографічна федьковичіана

[ред. | ред. код]

Її започаткували вірші В. Стебельського і Г. Дзиндзи, відтак до кола авторів, які присвячували Федьковичу свої твори, долучились П. Тичина («Федькович у повстанця Кобилиці»), М. Рильський («Федькович співає» та ін.), А. Малишко («Федьковичу»), І. Гончаренко («Заповіт Федьковича»), Л. Забашта («Сватання Федьковича»), М. Марфієвич («На могилі Юрія Федьковича»), М. Ткач («Пісня соловія»), Г. Тарасюк «У хаті Федьковича», «Федькович і смерть»), Т. Севернюк («Де шум смерек»), С. Пушик («Гірська скеля»), В. Колодій («Юрій Федькович»), М. Матіос («Диптих першовитоку») та ін. поети.

З прозаїків образ Федьковича представили В. Бабляк (художній нарис «Гомін великої могили»), О. Ільченко (есе «Італійське каприччо»), Вал. Шевчук (оповідання «Мандрівка в гори»), І. Пільгук (повість «Пісню снує Черемош»), у романістиці – О. Сливинський («Плач флояри», 1988) та Р. Андріяшик («Сторонець», 1992, у 1998 р. відзначений Шевченківською премією).

Драматургічне трактування постаті письменника знаходимо у В. Колодія. Це драматична елегія-триптих «Юрій Федькович» (1986).

Пам'ятники та меморіальні дошки на честь Федьковича

[ред. | ред. код]

Це передовсім твори публічної скульптури на Буковині.

Пам’ятники

[ред. | ред. код]
Пам'ятник Осипу-Юрію Федьковичу в Чернівцях

Перший пам’ятник письменникові було встановлено на його батьківщині в Путилі на території музею-садиби (вул. Ю. Федьковича) в 1959 р., його замінили в 1984 р. Автор погруддя письменника – скульптор Василь Бородай. Матеріал і техніка: бронза, гальватопластика, пісковик. Крім того, в 2004 р. пам’ятник Федьковичу прикрасив Центральну площу Путили. Скульптор – Володимир Гамаль. Матеріал: метал (бронза), граніт.

Пам'ятник Федьковичу в Сторожинці

Пам’ятник у Сторожинці було споруджено 1963 р. в парку імені Ю. Федьковича, його замінили в 1981 р. Автор – скульптор Петро Лемський, архітектор Б. Деркач.

Меморіальна таблиця О.-Ю. Федьковичу в Чернівцях

Пам’ятник у Чернівцях у сквері по вул. Університетській, 19-а встановлено у 1983 р. і відкрито 8 жовтня 1984 р. Подія була приурочена до 120-річчя заснування університету в Чернівцях. Автори – скульптор Володимир Гамаль та архітектор Володимир Сизов. Матеріал: бронза, граніт.

Пам’ятник письменникові у Вижниці височіє в парку імені Ю. Федьковича. Його відкрито в 1987 р. Автор – скульптор Володимир Римар. Матеріал: бетон.

Меморіальні дошки

[ред. | ред. код]
  • у Чернівцях за адресою: вул. Ю. Федьковича, 16 на фасаді приміщення Чернівецького політехнічного фахового коледжу, колишньої бурси імені Осипа Федьковича. Встановлено у 1990 р. Присвятний напис повідомляє: «Ця вулиця носить ім’я видатного українського письменника-демократа Юрія Федьковича (1834-1888), який жив і працював на Буковині». Автор – скульптор Володимир Гамаль. Матеріал – граніт.
  • у Чернівцях за адресою: вул. І. Франка, 31 на фасаді Літературно-меморіального музею Ю. Федьковича перша меморіальна дошка з’явилась 20 серпня 1944 р. Присвятний напис повідомляє: «Ю. Федькович проживав у цьому будинку та редагував газету «Буковина» (1885-1888»). Автор барельєфа – скульптор Іван Вихренко. Матеріал і техніка: алюмінієвий сплав, лиття;
  • у Чернівцях за адресою: площа Центральна, 7 на фасаді приміщення Чернівецького торговельно-економічного інституту Державного торговельно-економічного університету (у 1860-ті рр. це готель «Під чорним орлом»). Присвятний напис повідомляє: «В цьому будинку в 1860 році познайомився з творами Т. Г. Шевченка і читав свої перші твори видатний український поет-демократ Юрій Федькович». Автор – скульптор І. Данилов. Матеріал: граніт і камінь;
  • у Чернівцях за адресою: вул. М. Коцюбинського, 2 на вході до архітектурного ансамблю колишньої Резиденції митрополитів Буковини та Далмації, нині центральних корпусів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Встановлена в 2013 р. Автор – скульптор Микола Лисаківський. Матеріал і техніка: алюмінієвий сплав, лиття.
  • у Вижниці за адресою: вул. Д. Загула, 7 на фасаді будівлі, пов’язаної з життям та педагогічною діяльністю Ю. Федьковича. Присвятний напис повідомляє: «Тут з 1869 по 1870 рік проживав славнозвісний буковинський поет Юрій Федькович». Відкрита 1969 р.

Федьковичівські найменування

[ред. | ред. код]
  • Соловієм назвав Федьковича Антон Кобилянський у полемічній антимосквофільській брошурі «Slovo na slovo do redactora “Slova”» (1861), вмістивши літературний додаток до неї, основу якого якраз і склали вірші Федьковича[39]. Однак, як справедливо зауважив Дмитро Козій, «”буковинський соловій” вніс до нашої літератури, крім весняних, соловейкових пісень, /…/ духа Фавства»[40].
  • Буковинським Кобзарем назвав Федьковича Іван Франко[41].
  • Австро-руським Шевченком поіменував письменника Михайло Драгоманов[42].

Традиція доволі активного найменування різних закладів іменем Федьковича панувала на Буковині з кінця ХІХ ст. Скажімо, в Чернівцях та Вижниці новостворені бурси (гуртожитки) для дітей, вихідців із селянських родин, були названі іменем Федьковича, як і Народні Доми у Глибокій та Вижниці чи створена в лютому 1948 р. в Путилі сільгоспартіль, пізніше кінотеатр у Чернівцях і т. под.[43]

Вулиці, названі на честь Федьковича

[ред. | ред. код]

Вони існують у багатьох населених пунктах Буковини й України загалом, зокрема в Києві, Львові, Тернополі, Запоріжжі, Дніпрі, Рівному, Ужгороді, Івано-Франківську

У Чернівцях в австрійський період історії міста теперішня вулиця Юрія Федьковича називалась Садовою (Gartengasse), в румунський – Реджеле Кароль (Regele Carol) (на честь короля Румунії Кароля). Ім’я Юрія Федьковича вона отримала згідно з постановою виконавчого комітету Чернівецької міської ради 17 серпня 1944 р. на ознаменування 110-х роковин від дня народження письменника[44]. Тут розташовані кілька пам’яток архітектури місцевого значення, зокрема, один із навчальних корпусів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та Ботанічний сад університету. Пам’яткою архітектури й однією з перших зведених на вулиці будівель є колишнє приміщення бурси імені Осипа Федьковича, тобто гуртожитку для бідних сільських дітей, які здобували в Чернівцях освіту (нині вул. Ю. Федьковича, 18). Його спорудження відбулось на пожертви меценатів, заклад відкрили 1906 р.[45] Під час Першої світової війни приміщення бурси використовувалось як шпиталь. Нині тут Чернівецький політехнічний фаховий коледж.

Ювілейна монета номіналом у 2 гривні присвячена 170-річчю від дня народження письменника Аверс
Ювілейна монета номіналом у 2 гривні, присвячена 170-річчю від дня народження письменника. Аверс

Університет

[ред. | ред. код]

Заснований згідно з указом австрійського цісаря Франца Йосифа від 31 березня 1875 р. університет у Чернівцях спочатку носив ім’я цісаря Франца Йосифа, у 1933 р. його було перейменовано на честь румунського монарха – короля Кароля ІІ.

Питання про присвоєння Чернівецькому університетові імені Юрія Федьковича вперше постало в 1944 р., що засвідчує «Постанова загальних зборів професорсько-викладацького, адміністративно-технічного персоналу ЧДУ та студентів разом з представниками партійних, радянських і комсомольських організацій міста Чернівець» «Про клопотання перед урядом про надання імені Федьковича Чернівецькому державному університетові» за підписом ректора П. Каніболоцького[46]. Між іншим, у Постанові зборів ішлося і про таке: «Встановити три стипендії імені Юрія Федьковича для Чернівецького державного університету та дві стипендії – для Чернівецького учительського інституту»[47]. Однак клопотання тоді не було підтримане. У 1959 р. напередодні 125-річчя з дня народження Ю. Федьковича, а відтак у 1983 р. в час підготовки до 150-літнього ювілею письменника це питання порушувалося знов[48], але безрезультатно.

Науково-педагогічна громадськість, зокрема проректор Чернівецького університету, професор, завідувач кафедри української літератури В. Лесин усіляко сприяли реалізації задуму, звертаючись із клопотаннями, зокрема, до Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, Академії наук УРСР, Правління Спілки письменників України. Постанову № 102 «Про присвоєння імені Ю. А. Федьковича Чернівецькому державному університету» Рада Міністрів Української РСР прийняла 5 квітня 1989 р.

Архітектурний ансамбль Резиденції митрополитів Буковини і Далмації, де знаходяться нині корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, є пам’яткою національного значення. Рішенням 35 сесії Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО від 28 червня 2011 року № 1330 ансамбль внесено до Списку Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО.

Інші навчальні заклади:

[ред. | ред. код]

Чернівецький ліцей № 16 імені Юрія Федьковича Чернівецької міської ради (за адресою: Чернівці, вул. Головна, 87);

Вижницький опорний ліцей імені Юрія Федьковича Вижницької міської ради Вижницького району Чернівецької області (за адресою: Вижниця, вул. Українська, 44). Вижницька школа отримала ім’я Федьковича в 1944 р.[49]

Музей Федьковича

[ред. | ред. код]

Літературно-меморіальний музей письменника розпочав свою роботу 19 квітня 1945 р. як один із філіалів обласного історико-краєзнавчого музею. Експозиція всього музейного закладу спочатку розміщувалась у колишній резиденції буковинських митрополитів – корп. 4 Чернівецького університету, з 1956 р. – по вул. Ольги Кобилянської, 28 у приміщенні Чернівецького обласного краєзнавчого музею. Із 2004 р. музей письменника функціонує за адресою: площа Соборна, 10 (вхід із вул. І. Франка, 31). Тут свого часу розташовувалось приміщення «Руської Бесіди» – першого українського культурно-освітнього товариства, яке, зокрема, видавало газ. «Буковина» і в одній із його кімнат із 1886 р. до своєї смерті на поч. 1888 р мешкав Федькович. Нині це меморіальна кімната, одна з 9 експозиційних кімнат музею. Автор його теперішньої експозиції – художник, вітражист Роман Батіг.

Заклад має філіал у селищі Путила – це музей-садиба Юрія Федьковича за адресою: вул. Ю. Федьковича, 21. На садибі є родинна хата письменника, будинок, у якому міститься літературна експозиція музею, господарська будівля, мурований з каменю підвал, а також різьблена криниця. Головна експозиція воскрешає життєво-творчий шлях письменника й особливості побуту буковинських гуцулів у ХІХ ст.

Премії

[ред. | ред. код]

У 1994 р. з метою підвищення авторитету вчителя, визнання його заслуг у відродженні національної школи та науки Чернівецька міська рада заснувала премію імені Юрія Федьковича. Це найвища нагорода Чернівецької міської ради в галузі освіти, найпрестижніша творча відзнака працівників закладів освіти всіх форм власності та рівнів акредитації. Премія присуджується щорічно до Дня працівників освіти.

У 2014 р. Чернівецьке обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта», редакція газети «Буковина» та політична організація «Фронт змін» заснували премію імені Юрія Федьковича. Нею відзначають кращих працівників освіти й культури, які прислужились до збереження історичної пам’яті. Премія присуджується щорічно до дня народження письменника.

Окремі видання творів

[ред. | ред. код]

Із літератури про Федьковича

***

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ [Sas (herb szlachecki) – Режим доступу до ст.: http://pl.wicipedia.org/wiki/Sas_(herb_szlachecki)
  2. ↑ Див.: Заклинський Р. За слідами Федьковича // ЛНВ. 1905. Т. ХХІІ. С. 183.
  3. ↑ Маковей О. Житєпись Осипа Юрія Гординського-Федьковича. Львів, 1911. С. 49-52.
  4. ↑ Селянський рух на Буковині в 40-их роках ХІХ ст.: Зб. документів. Київ, 1949, с. 175, 184, 199.
  5. ↑ Див.: Драгоманов М. Переднє слово // В кн.: Повісті Осипа Федьковича. Київ, 1876, с. ІІІ.
  6. ↑ Ковалець Л. Війтування Осипа Юрія Гординського Федьковича як соціально-психологічний феномен // Питання історії України: зб. наук. праць. Чернівці, 2009. Т. 12, С. 113-116.
  7. ↑ Заклинський Р. За слідами Федьковича: записки з прогульки по Буковині // ЛНВ. 1905. Кн. 10, с. 186.
  8. ↑ Федькович О. Ю. Писаня / Перше повне і крит. вид. Львів, 1910. Т. 4 : Матеріяли до житєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича / З першодр. і автогр. зібрав, упоряд. і пояснив О. Маковей. С. 377-475.
  9. ↑ Див.: Гординський Я. Кандидатура Федьковича на посла // Привіт Іванови Франкови в сороклітє його письменської праці. 1874-1914: літ.-наук. зб. Львів, 1916. С. 287-289.
  10. ↑ Див.:  Федькович Ю. Твори: у 5 т., 6 кн. Т. 5: Публіцистика. Науково-популярні праці. Листи. Чернівці, 2022. С. 30-72.
  11. ↑ Ковалець Л. Юрій Федькович і Михайло Драгоманов: на перехресті життєво-творчих доріг // Наук. вісник Чернівец. ун-ту. Чернівці, 2008. Вип. 394/398 : Слов’янська філологія. С. 127-131.
  12. ↑ Див.: Ковалець Л. Юрій Федькович як дійсний член Південно-Західного відділу Географічного товариства // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія: Географія. Вип. 842. Чернівці, 2023. С. 78-82.
  13. ↑ Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 58 (Ю. Федьковича). № 425.
  14. ↑ Буковина. 1886, 28 верес.
  15. ↑ Буковина. 1887, 13 черв.
  16. ↑ Див.: Буковиньский календарь на звичайний рік 1886. Чернівці, 1885. С. 116.
  17. ↑ Буковина, 1888, 28 січн.
  18. ↑ Див.: Юрій Федькович у спогадах сучасників / упоряд., передм., прим. Л. Ковалець. 2-ге вид, доп., Чернівці, 2019. С. 284-287.
  19. ↑ Див.: Ковалець Л. Юрій Федькович: Історія розвитку творчої індивідуальності письменника. Київ, 2011. С. 180.
  20. ↑ Див.: Федькович О. Ю. Слава Ігоря // Перше повн. і крит. вид. Львів, 1902. Т. 2: Повісти й оповіданя / З першодр. і автогр. зібрав, упоряд. і пояснив О. Колесса. С. 478-495; Федьковичеві «Пісня о поході Ігоря на половців», «Плач Ярославни» та «Слава Ігоря» у контексті творчости письменника та в історії української літератури  // «Слово о полку Ігоревім» як пам'ятка української літератури (до 820 річчя написання твору) : матеріали наукової конференції (Львів, 6 грудня 2007 р.). Львів-Дрогобич: Спадщина предків – Коло, 2011. С. 131-143.
  21. ↑ Федькович О. Ю. Страж на Руси // Перше повн. і крит. вид. Львів, 1902. Т. 1 : Поезиї / Передм. І. Франка; з першодр. і автогр. зібрав, упоряд. і поясн. додав І. Франко. С. 367.
  22. ↑ Див.: Федькович О. Ю. Писаня / Перше повне і критичне вид. Львів, 1902. Т. 1 : Поезиї / Передм. І. Франка; з першодр. і автогр. зібрав, упоряд. і поясн. додав І. Франко. С. 561; Федькович Ю. Твори: у 5 т., 6 кн. Чернівці, 2004. Т. 1: Поезія, ч. 1: Лірика / упоряд., підгот.текстів і прим. Б. Мельничука, М. Юрійчука; вст. ст. Б. Мельничука. С. 239.
  23. ↑ Ковалець Л. Новела Юрія Федьковича «Der Renegat» як художній твір і власна історія автора // Буковинський журнал. 2009. Ч. 3-4. С. 277-282.
  24. ↑ Юрійчук М. І., Івашкевич З. А. Юрій Федькович: семінарій. Київ, 1981, с. 192.
  25. ↑ Кадлєц К. Осип Федькович і його літературне значення для австрійських русинів // Юрій Федькович в розвідках і матеріалах. К., 1958, с. 118.
  26. ↑ Погребенник Ф. П. Юрій Федькович // Юрій Федькович. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. К., 1985. С. 27.
  27. ↑ Кадлєц К. Осип Федькович і його літературне значення для австрійських русинів // Юрій Федькович в розвідках і матеріалах. Київ, 1958. С. 120
  28. ↑ Григорієвич Григорій. Осип Федькович // Зоря. 1888. Ч. 2. С. 34.
  29. ↑ Див.: Федькович О. Ю Писаня / Перше повне і крит. вид. / передм. О. Колесси; з першодр. і автогр. зібрав, упоряд. і пояснив О. Колесса. Львів, З друк. НТШ, 1902. С. 308.
  30. ↑ Бондар М. П. Юрій Федькович // Історія української літератури ХІХ ст. : у 2 кн. Київ, 2006, Кн. 2. С. 226.
  31. ↑ Див.: Федькович О. Ю. Писаня / Перше повн. і крит. вид. Львів, 1910. Т. 4 : Матеріяли до житєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича / З першодр. І автогр. зібрав, упоряд. і пояснив О. Маковей. XV, С. 329.
  32. ↑ Див.: Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. Львів, 1934. С. 101, 204, 207, 208, 214.
  33. ↑ Дидицкій Б. Слово от издателя // Поезіи Іосифа Федьковича. Ч. 1. Львів, 1862. С. ІХ.
  34. ↑ Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації / передм. В. Сімовича. Варшава, 1934. С. 189.
  35. ↑ Федькович О. Ю. Писаня / Перше повн. і крит. вид. творів. Львів, 1902. Т. 2 :Повісті. С. 89-93.
  36. ↑ Відділ рукописів та текстології Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України. Ф. 59. № 76, 66.
  37. ↑ Див.: Народні пісні в записах Юрія Федьковича / упоряд. і прим. О.І. Дея та О. Романця. Київ, 1968.
  38. ↑ Див.: Федькович О. Ю. Писаня / Перше повн. і крит. вид. творів. Львів, 1901. Т. 1: Поезії. С. 604-700.
  39. ↑ Див.: Slovo na slovo do redactora “Slova”. Černivci, 1861. S. 2.
  40. ↑ Див.: Козій Д. Духова структура Федьковича // Глибинний етос: нариси з літератури і філософії. Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сідней, 1984. С. 271.
  41. ↑ Осип-Юрій Федькович (Кілька слів по поводу 25-літнього ювілею його літературної діяльності // Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. Київ, 1980. Т. 27. С. 39.
  42. ↑ Австро-руські спомини (1867-1877) // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: у 2 т. Київ, 1970. Т. 2. С. 201.
  43. ↑ Див.: Звід пам'яток історії та культури України. Чернівецька область: Енциклопедичне видання. Київ, 2020.
  44. ↑ Див.: Постанова виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 17 серпня 1944 року // Рад. Буковина. 1944. 20 серп.
  45. ↑ Никирса М. Чернівці. Документальні нариси з історії вулиць і площ. Чернівці, 2008. С. 371.
  46. ↑ Див.: Буковинський Кобзар. Альманах, присвячений 110 роковинам з дня народження великого українського поета Юрія Федьковича. Серпень 1944. Чернівці, 1944. С. 102.
  47. ↑ Там само.
  48. ↑ Див.: Мацерук В. Став університет іменним // Буковина. 1989. 23 квіт.
  49. ↑ Див.: Буковинський Кобзар. Альманах, присвячений 110 роковинам з дня народження великого українського поета Юрія Федьковича. Чернівці, 1944. С. 96.
S:
 Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проєкту, додавши їх у Вікіджерела.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Федькович_Осип-Юрій_Адальбертович&oldid=47551681