Перейти до вмісту

Астрономія

Редагувати посилання
Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Зображення Крабоподібної туманності, отримане космічним телескопом Габбл.
«Стовпи творіння», один із найвідоміших знімків, отриманих телескопом «Габбл». Народження нових зір у Туманності Орла.

Астрономія[1] — природнича наука, що вивчає небесні тіла та космічні явища. Вона використовує математику, фізику та хімію для пояснення їхнього походження та загальної еволюції. До об'єктів дослідження належать планети, їхні супутники, зорі, туманності, галактики, метеороїди, астероїди, комети. До досліджуваних космічних явищ належать вибухи наднових, гамма-спалахи, квазари, блазари, пульсари, реліктове випромінювання тощо. Загальніше кажучи, астрономія вивчає все, що походить з-за меж атмосфери Землі. Космологія — це розділ астрономії, що досліджує Всесвіт в цілому.

Астрономія є однією з найдавніших природничих наук. Стародавні цивілізації виконували систематичні спостереження нічного неба, зокрема, єгиптяни, вавилоняни, греки, індійці, китайці, мая. Астрономію, зокрема, використовували для створення календарів, навігації, віщування за допомогою астрології.

Сучасну професійну астрономію поділяють на спостережну й теоретичну[en]. Спостережна астрономія зосереджена на отриманні даних шляхом спостережень астрономічних об'єктів. Ці дані згодом аналізують з використанням законів фізики. Теоретична астрономія спрямована на створення комп'ютерних або аналітичних моделей для опису астрономічних об'єктів і явищ. Обидві галузі взаємно доповнюють одна одну: теоретична астрономія прагне пояснити результати спостережень, а спостереження використовують для перевірки теоретичних передбачень.

Астрономія є однією з небагатьох наук, у яких активну роль відіграють аматори. Особливо це стосується спостереження транзієнтів та виявлення нових комет.

Термін

[ред. | ред. код]

Слово «астрономія» походить від давньогрецького ἀστρονομία, утвореного від ἄστρον «астрон» — «зоря» та νόμος «номос» — «закон» або «правило»[2].

Астрономію не слід плутати з астрологією — системою переконань, яка стверджує, що людські справи корелюють із положеннями небесних тіл. Обидві галузі мають спільне походження, але згодом розійшлися: астрономія спирається на фізику, тоді як астрологія — є псевдонаукою[3].

У сучасному вжитку «астрономія» майже синонімічна «астрофізиці»[4][5][6]. Словники часто дають їм майже синонімічні визначення. (Наприклад, у Вебстерському словнику «астрономія» — це «вивчення об'єктів і матерії за межами атмосфери Землі та їхніх фізичних і хімічних властивостей»[7], а «астрофізика» — це розділ астрономії, що займається «поведінкою, фізичними властивостями та динамічними процесами небесних об'єктів і явищ»[8]). Іноді між ними проводять тонке розділення, як-от «астрономією» вважають якісне вивчення предмета, а «астрофізикою» — фізично орієнтований підхід до нього[9]. (Наприклад, за цим визначенням астрометрія належить до астрономії, але не до астрофізики.) Наукові підрозділи можуть використовувати назви «астрономія» або «астрофізика» залежно від того, чи історично вони пов'язані з фізичними факультетами[5], а багато професійних астрономів мають дипломи з фізики, а не з астрономії[6].

Історія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Історія астрономії

Дописемна доба

[ред. | ред. код]
Небесний диск з Небри (прибл. 1800–1600 до н.е.). Найімовірніше, він зображає Сонце або повний Місяць, серп Місяця, Плеяди та літнє й зимове сонцестояння у вигляді золотих смуг по краях диска[10][11], причому верхня частина символізує горизонт[12] і північ.

Початковий розвиток астрономії був зумовлений практичними потребами, зокрема створенням сільськогосподарських календарів. Археологічні пам'ятки, такі як Стоунгендж, свідчать про зацікавлення давніх суспільств астрономічними спостереженнями[13]:15.

Додаткові свідчення походять від артефактів, зокрема небесного диска з Небри, який виконував функцію астрономічного календаря: рік у ньому поділений на дванадцять місячних місяців (354 дні), а додаткові вставні місяці використано для узгодження з тривалістю сонячного року. Диск інкрустовано символами, які інтерпретують як Сонце, Місяць і зорі, зокрема зоряне скупчення Плеяди[10][14][15].

Стародавній світ

[ред. | ред. код]
Вавилонська планісфера (VII століття до н. е.). Використання вавилонської шістдесяткової системи (зокрема, ділення на 12, 24, 60, 360 часток) збереглося донині в лічбі часу та вимірюванні кутів у астрометрії[16].

Цивілізації Єгипту, Месопотамії, Греції, Індії та Китаю — частково обмінюючись між собою знаннями — створювали астрономічні обсерваторії та розвивали уявлення про будову Всесвіту, а також календарі й астрономічні інструменти[17]. Ключовим досягненням ранньої астрономії стало формування математичної та наукової астрономії у вавилонян, що заклало підвалини астрономічних традицій інших цивілізацій[18]. Вавилоняни встановили, що місячні затемнення повторюються з періодом саросу — 223 синодичні місяці[19].

Після вавилонян значний поступ відбувся в Стародавній Греції та елліністичному світі. Грецька астрономія прагнула раціональних і фізичних пояснень небесних явищ[20]. У III столітті до н. е. Арістарх Самоський оцінив розміри та відстані до Місяця й Сонця і запропонував модель Сонячної системи, у якій Земля та планети обертаються навколо Сонця — нині відому як геліоцентричну модель[21]. У II столітті до н. е. Гіппарх обчислив розміри та відстань до Місяця й винайшов найдавніші відомі астрономічні прилади, зокрема астролябію[22]. Він також зафіксував повільне зміщення положень рівнодень і сонцестоянь відносно нерухомих зір, яке нині відоме як випередження рівнодення[13]. Гіппарх уклав каталог із 1020 зір, і більшість сузір'їв північної півкулі походять саме з грецької астрономічної традиції[23]. Антикітерський механізм (прибл. 150–80 до н. е.) був раннім аналоговим комп'ютером, призначеним для обчислення положень Сонця, Місяця й планет на задану дату. Технологічні артефакти подібної складності більше не створювали аж до XIV століття, коли в Європі виникли механічні астрономічні годинники[24].

Після класичної грецької доби в астрономії домінувала геоцентрична модель Всесвіту, або Птолемеєва система, названа на честь Клавдія Птолемея. Його 13-томна праця з астрономії, відома в арабському перекладі як «Альмагест», протягом понад тисячі років залишалася головним джерелом астрономічних знань[25]:196. У цій системі Землю вважали центром Всесвіту та вважали, що Сонце, Місяць і зорі обертаються навколо неї[26]. Хоча згодом цю систему спростували, на той час вона давала найточніші передбачення положень небесних тіл[25].

Середні віки

[ред. | ред. код]
Портрет Аль-Фергані в праці Compilatio astronomica, 1493. Ісламські астрономи збирали й перекладали тексти з індійської, перської та грецької традицій, доповнюючи їх власними дослідженнями[27].

Астрономія процвітала в середньовічному ісламському світі. Уже на початку IX століття там почали засновувати астрономічні обсерваторії[28][29][30]. У 964 році перський мусульманський астроном Абд аль-Рахман аль-Суфі у праці «Книга нерухомих зір» описав галактику Андромеди — найбільшу галактику в Місцевій групі[31]. Надяскраву наднову 1006 року — найяскравішу зоряну подію за видимою зоряною величиною від того часу — спостерігали єгипетський арабомовний астроном Алі ібн Рідван[en] та китайські астрономи[32]. Іранський учений Аль-Біруні визначив, що, всупереч поглядам Птолемея, апогей Сонця (найвища точка на небі) не є фіксованим, а зміщується[33][34]. Арабські астрономи також запровадили багато арабських назв, які нині використовують для окремих зір[35].

Руїни у Великому Зімбабве та Тімбукту[36] імовірно могли містити астрономічні обсерваторії[37]. У посткласичній Західній Африці астрономи вивчали рух зір і їхній зв'язок із порами року, створюючи небесні карти та схеми орбіт інших планет на основі складних математичних обчислень[38]. Історик імперії Сонгаї Махмуд Каті[en] задокументував метеорний потік у 1583 році[39].

У середньовічній Європі Річард Воллінгфордський[en] (1292—1336) винайшов перший астрономічний годинник — ректангулус[en], який давав змогу вимірювати кути між планетами та іншими небесними тілами[40], а також екваторіум, що використовувався для астрономічних обчислень, зокрема місячних, сонячних і планетних довгот[41]. Ніколя Орезм (1320—1382) обговорював докази обертання Землі[42]. Жан Бурідан (1300—1361) розвинув теорію імпульсу, описуючи, зокрема, рухи небесних тіл[43][44].

Протягом понад шести століть — від відновлення античної ученості в пізньому Середньовіччі до доби Просвітництва — Римсько-католицька церква надавала вивченню астрономії більше фінансової та соціальної підтримки, ніж, імовірно, будь-яка інша установа. Однією з головних практичних мотивацій було визначення дати Великодня[45].

Ранній телескопічний період

[ред. | ред. код]
Перші замальовки рельєфу Місяця з новаторської праці Галілея «Зоряний вісник» (1610)

У період Ренесансу Миколай Коперник запропонував геліоцентричну модель Сонячної системи[46]. У 1610 році Галілео Галілей спостеріг фази планети Венера, подібні до фаз Місяця, що стало важливим підтвердженням геліоцентричної моделі[13]. Приблизно в той самий час Йоганн Кеплер надав геліоцентричній системі кількісного, математичного оформлення[47]. Проаналізувавши майже два десятиліття ретельних спостережень Тихо Браге, Кеплер створив систему, що детально описувала рух планет навколо Сонця[48]:4[49]. Хоча Кеплер відкинув рівномірний круговий рух Коперника на користь еліптичних орбіт[13], йому не вдалося сформулювати фізичну теорію, що пояснювала б відкриті ним закони[50]. Остаточне пояснення руху планет дав Ісаак Ньютон, який розробив небесну механіку та сформулював закон всесвітнього тяжіння[51]. Ньютон також створив дзеркальний телескоп[52]. Ньютон у співпраці з Річардом Бентлі висунув ідею, що зорі подібні до Сонця, але розташовані на значно більших відстанях[48].

Нові телескопи істотно змінили уявлення про зорі. Уже в 1610 році Галілей з'ясував, що смуга світла, яку ми бачимо в нічному небі як Чумацький Шлях, складається з безлічі окремих зір[13]:48. 1668 року Джеймс Грегорі порівняв світність Юпітера зі світністю Сіріуса та оцінив відстань до нього більш ніж у 83 000 астрономічних одиниць[48]. Англійський астроном Джон Флемстід, перший Королівський астроном Великої Британії, склав каталог понад 3000 зір, і ці дані були опубліковані в 1712 році[53]. Астроном Вільям Гершель уклав докладний каталог туманностей і зоряних скупчень, а в 1781 році відкрив Уран — першу нову планету, виявлену в історичний час[54]. Фрідріх Бессель у 1838 році розробив методику вимірювання зоряного паралаксу, однак через складність застосування до 1900 року таким чином було виміряно лише близько 100 зір[48].

У XVIII—XIX століттях дослідження задачі трьох тіл Леонардом Ейлером, Алексі Клеро та Жаном Лероном д'Аламбером дало змогу значно підвищити точність передбачень руху Місяця і планет. Ці дослідження розвинули Жозеф-Луї Лагранж і П'єром-Сімон Лаплас, що дозволило оцінювати маси планет і їхніх супутників за збуреннями орбіт[55].

Вагомий прогрес в астрономії вдалося досягти із запровадженням нових технологій, зокрема спектроскопа та астрофотографії. У 1814—1815 роках Йозеф фон Фраунгофер відкрив близько 574 темні лінії в спектрі Сонця та інших зір[56][57]. У 1859 році Густав Кірхгоф пояснив ці лінії наявністю різних хімічних елементів[58].

Галактики

[ред. | ред. код]
Діаграма розподілу зір з праці Вільяма Гершеля «Про структуру небес»[59].

Наприкінці XVIII століття Вільям Гершель склав карту розподілу зір у різних напрямках від Землі й дійшов висновку, що Всесвіт складається із Сонця, розташованого поблизу центра диска зір — Чумацького Шляху. Після того як Джон Мічелл показав, що зорі відрізняються за власною світністю, а також завдяки подальшим спостереженням самого Гершеля за допомогою потужніших телескопів, які виявили наявність зір у всіх напрямках, астрономи почали припускати, що деякі розмиті спіральні туманності є далекими «острівними всесвітами»[48]:6.

Фотографія «Великої туманності Андромеди», 1888 рік[60][61]:63.

Існування галактик, зокрема й нашої галактики, Чумацького Шляху, як окремих систем зір було доведено лише у XX столітті[62]. У 1912 році Генрієтта Лівітт відкрила залежність між періодом і світністю для цефеїд, що дало змогу визначати їхню істинну світність і використовувати їх як надійний інструмент для оцінювання відстаней. Використовуючи цефеїди, Гарлоу Шеплі побудував першу точну карту Чумацького Шляху[48]:7. Застосовуючи телескоп Гукера, Едвін Габбл виявив цефеїди в кількох спіральних туманностях і в 1922—1923 роках остаточно довів, що туманність Андромеди, туманність Трикутника й деякі інші є повноцінними галактиками поза межами нашої власної, чим підтвердив, що Всесвіт складається з безлічі галактик[63].

Космологія

[ред. | ред. код]

Публікація Альбертом Ейнштейном 1917 року загальної теорії відносності започаткувала сучасну епоху теоретичних моделей Всесвіту як цілого[64]. У 1922 році Олександр Фрідман опублікував спрощені моделі Всесвіту, які передбачали розв'язки, які розширювалися, стискалися або залишалися статичними[48]:13. 1929 року Едвін Габбл оприлюднив спостереження, що всі галактики віддаляються від Землі зі швидкістю, пропорційною відстані, — співвідношення, відоме нині як закон Габбла. Таку залежність очікують у разі розширення Всесвіту[48]:13. Наслідок цього — уявлення про те, що Всесвіт у минулому був дуже щільним і гарячим, — концепція Великого вибуху, викладена Жоржем Леметром у 1927 році[65], — тривалий час залишалася без експериментального підтвердження. Починаючи з 1940-х років, вивчали швидкості ядерних реакцій за умов високої густини, що привело наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років до створення успішної моделі первинного нуклеосинтезу Великого вибуху. У 1965 році відкрили реліктове випромінювання, що остаточно довело існування Великого вибуху[48]:16.

Теоретична астрономія передбачила існування таких об'єктів, як чорні діри[66] та нейтронні зорі[67]. Ці об'єкти були використані для пояснення таких явищ, як квазари[68] та пульсари[69].

Космічні телескопи дали змогу проводити вимірювання в ділянках електромагнітного спектра, які зазвичай блокуються або спотворюються земною атмосферою[70]. Проєкт LIGO у 2015 році здійснив перше експериментальне виявлення гравітаційних хвиль[71][72].

Астрономія в Україні

[ред. | ред. код]

Першу в Україні астрономічну обсерваторію засновано в 1821 році адміралом А. С. Грейгом. Обсерваторію було збудовано у Миколаєві. Вона мала призначення обслуговувати Чорноморський флот. Другою в Україні була обсерваторія Київського університету, будівництво якої було завершено 1845 року. Потім було відкрито обсерваторії в Одесі (1871) та Харкові (1888), у 1900 створено обсерваторію Львівського університету. У Сімеїзі (Крим) 1908 року було організовано астрофізичний відділ Пулковської обсерваторії, який у радянські часи входив до складу Кримської астрофізичної обсерваторії АН СРСР. 1926 року у Полтаві створено гравіметричну обсерваторію, основним завданням якої є вивчення рухів земних полюсів і припливів у земній корі. 1945 року в Голосієві, під Києвом, створено астрономічну обсерваторію АН УРСР.

Значні астрометричні роботи виконали в Україні І. Є. Кортацці, Б. П. Остащенко-Кудрявцев, Л. І. Семенов (Миколаїв), В. І. Фабріціус, М. П Диченко (Київ), М. В. Ціммерман, Б. В. Новопашенний (Одеса), Г. В. Левицький, Л. О. Струве, М. М. Євдокимов (Харків), О. Я Орлов, Є. П. Федоров (Полтава). М. Ф. Хандриков був визначним організатором Київської школи теоретичної астрономії. Важливі дослідження виконав у Києві А. О. Яковкін. В галузі астрофізики значних успіхів досягли С. К. Всехсвятський (Київ), О. К. Кононович і В. П. Цесевич (Одеса), В. Г. Фесенков, М. П. Барабашов (Харків), Г. М. Неуймін, Г. А. Шайн, Е. Р. Мустель (Крим), Е. В. Рибка, В. Б. Степанов, М. С. Ейгенсон (Львів) та багато інших.

Спостережна астрономія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Спостережна астрономія
Огляд основних напрямів спостережної астрономії у зв’язку з довжинами хвиль та можливістю їх спостереження

Спостережна астрономія використовує випромінювання в широкому діапазоні довжин хвиль електромагнітного випромінювання, а її галузі класифікують відповідно до ділянок електромагнітного спектра, в яких проводять спостереження[73]. Окрему роль відіграють неелектромагнітні спостереження, такі як спостереження космічних променів або гравітаційних хвиль. Коротку характеристику основних підгалузей спостережної астрономії наведено нижче.

Радіоастрономія

[ред. | ред. код]
Дуже великий масив у Нью-Мексико, приклад радіотелескопа
Докладніше: Радіоастрономія

Радіоастрономія вивчає випромінювання з великими довжинами хвиль — переважно від 1 міліметра до 15 метрів (частоти від 20 МГц до 300 ГГц), тобто далеко за межами видимого діапазону[74]. Водень, який зазвичай є невидимим, утворює спектральну лінію з довжиною хвилі 21 см (1420 МГц), що добре спостерігається в радіодіапазоні[75]. До об’єктів, доступних для радіоспостережень, належать міжзоряний газ[75], пульсари[75], швидкі радіосплески[75], наднові[76], а також активні ядра галактик[77].

Інфрачервона астрономія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Інфрачервона астрономія
Телескоп Субару (ліворуч) і Обсерваторія Кека (у центрі) на Мауна-Кеа, які працюють у ближньому інфрачервоному та видимому діапазонах. Телескоп IRTF (праворуч) — приклад телескопа, що працює лише в ближньому інфрачервоному діапазоні.

Інфрачервона астрономія реєструє інфрачервоне випромінювання з довжинами хвиль, більшими за довжини хвиль червоного видимого світла, і, відповідно, недоступними для людського зору. Інфрачервоний діапазон особливо корисний для дослідження об’єктів, надто холодних для випромінювання у видимому світлі, зокрема планет, навколозоряних дисків або туманностей, світло яких поглинається пилом. Довші інфрачервоні хвилі можуть проникати крізь пилові хмари, що екранують видиме світло, завдяки чому стає можливим спостереження молодих зір, занурених у молекулярні хмари, а також ядер галактик. Спостереження за допомогою телескопа WISE виявили велику кількість галактичних протозір та пов’язаних із ними зоряних скупчень[78][79].

За винятком інфрачервоних довжин хвиль, близьких до видимого світла, таке випромінювання сильно поглинається атмосферою або губиться на фоні власного інфрачервоного випромінювання атмосфери. Тому інфрачервоні обсерваторії розміщують у високогірних і сухих районах Землі або в космосі[80]. Деякі молекули інтенсивно випромінюють в інфрачервоному діапазоні, що дає змогу вивчати хімічний склад міжзоряного середовища[81].

Космічний телескоп Джеймса Вебба спостерігає інфрачервоне випромінювання для виявлення дуже далеких галактик. Видиме світло від цих галактик було випромінене мільярди років тому, а розширення Всесвіту зсунуло його в інфрачервону область спектра. Досліджуючи такі об’єкти, астрономи сподіваються краще зрозуміти процеси формування перших галактик[82].

Оптична

[ред. | ред. код]

Історично оптична астрономія є найдавнішою формою астрономії[83]. Перші зображення результатів спостережень робили вручну у вигляді малюнків. Наприкінці XIX століття та протягом більшої частини XX століття зображення отримували за допомогою фотографічної апаратури. Сучасні спостереження здійснюють із використанням цифрових детекторів, зокрема пристроїв із зарядовим зв’язком, з подальшим записом на сучасні носії даних. Хоча видиме світло охоплює приблизно діапазон від 380 до 700 нанометрів (нм)[84], те саме обладнання можна використовувати також для спостережень у ближньому ультрафіолетовому та ближньому інфрачервоному діапазонах[85].

Ультрафіолетова

[ред. | ред. код]
Докладніше: Ультрафіолетова астрономія

Ультрафіолетова астрономія використовує ультрафіолетові довжини хвиль, які значною мірою поглинаються атмосферою Землі, що вимагає проведення спостережень у верхніх шарах атмосфери або з космосу. Цей розділ астрономії найкраще підходить для дослідження теплового випромінювання та спектральних ліній випромінювання гарячих блакитних OB-зір, які є надзвичайно яскравими в ультрафіолетовому діапазоні[86].

Рентгенівська

[ред. | ред. код]
Докладніше: Рентгенівська астрономія
Рентгенівський джет, що походить від надмасивної чорної діри, виявлений за допомогою рентгенівської обсерваторії «Чандра»

Рентгенівська астрономія використовує рентгенівське випромінювання, яке утворюється в надзвичайно гарячих і високоенергетичних процесах. Оскільки рентгенівські промені поглинаються атмосферою Землі, спостереження необхідно проводити на великій висоті — з висотних аеростатів, ракет або за допомогою спеціалізованих супутників. До джерел рентгенівського випромінювання належать рентгенівські подвійні системи, залишки наднових, скупчення галактик й активні ядра галактик[87]. Оскільки поверхня Сонця є відносно холодною, рентгенівські зображення Сонця та інших зір надають цінну інформацію про гарячу зоряну корону[88].

Гамма-астрономія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Гамма-астрономія

Гамма-астрономія досліджує астрономічні об’єкти на найкоротших довжинах хвиль електромагнітного спектра[89]. Гамма-промені можуть безпосередньо реєструватися супутниками, такими як Комптонівська гамма-обсерваторія[90], або спеціалізованими наземними телескопами — атмосферними черенковськими телескопами. Такі телескопи не реєструють гамма-промені безпосередньо, а фіксують спалахи видимого світла, що виникають під час поглинання гамма-випромінювання атмосферою Землі[91][92]. Гамма-астрономія надає інформацію про походження космічних променів, можливі процеси анігіляції темної матерії, релятивістські викиди частинок з активних ядер галактик, а також, використовуючи активні ядра галактик як віддалені джерела, про властивості міжгалактичного простору[93]. Гамма-спалахи, попри свою короткотривалість, належать до найяскравіших явищ у Всесвіті[94].

Неелектромагнітні спостереження

[ред. | ред. код]
Підводний нейтринний телескоп ANTARES

Деякі події, що походять із дуже великих відстаней, можна спостерігатися із Землі за допомогою систем, які не покладаються на електромагнітне випромінювання[95][96].

У нейтринній астрономії астрономи використовують добре екрановані підземні установки — такі як SAGE, GALLEX та Kamioka II/III — для реєстрації нейтрино. Переважна більшість нейтрино, що проходять крізь Землю, походять від Сонця, однак 24 нейтрино також було зареєстровано від наднової 1987A. Космічні промені, які складаються з частинок надзвичайно високої енергії (атомних ядер), що можуть розпадатися або поглинатися під час входу в атмосферу Землі, спричиняють каскад вторинних частинок, які можуть бути виявлені сучасними обсерваторіями[95].

Гравітаційно-хвильова астрономія використовує детектори гравітаційних хвиль для збирання спостережних даних про віддалені масивні об’єкти. Було збудовано кілька обсерваторій, зокрема LIGO, яка 14 вересня 2015 року здійснила перше виявлення гравітаційні хвилі від подвійної чорної діри[96][97]. Другу гравітаційну хвилю було виявлено 26 грудня 2015 року, і подальші спостереження тривають, однак реєстрація гравітаційних хвиль потребує надзвичайно чутливих приладів[98][99].

Поєднання спостережень, виконаних з використанням електромагнітного випромінювання, нейтрино або гравітаційних хвиль, а також іншої допоміжної інформації, відоме як багатоканальна астрономія[100][101].

Астрометрія та небесна механіка

[ред. | ред. код]
Докладніше: Астрометрія та Небесна механіка
Використання оптичної інтерферометрії для визначення точних положень зір

Однією з найдавніших галузей астрономії, і науки загалом, є вимірювання положень небесних тіл, відоме як астрометрія[102]. Історично точні знання положень Сонця, Місяця, планет і зір були необхідними для астрономічної навігації (використання небесних об’єктів для орієнтування) та для створення календарів[103]. Ретельні вимірювання положень планет привели до ґрунтовного розуміння гравітаційних збурень та дали змогу з великою точністю визначати минулі й майбутні положення планет — ця галузь відома як небесна механіка[104]. Вимірювання зоряного паралаксу для близьких зір забезпечує першу сходинку космічної драбини відстаней, яку використовують для вимірювання масштабів Всесвіту[105]. Вимірювання радіальної швидкості[106][107] та власного руху зір дозволяють астрономам простежувати рух цих систем у галактиці Чумацький Шлях[108].

Теоретична астрономія

[ред. | ред. код]

Астрономи-теоретики використовують такі інструменти, як аналітичні моделі та обчислювальні чисельні симуляції. Аналітичні моделі дають змогу отримати загальніше розуміння суті явищ і ключових фізичних механізмів. Чисельні моделі, своєю чергою, дають змогу виявляти явища й ефекти, які інакше залишалися б непоміченими[109][110]. Сучасна теоретична астрономія відображає значний прогрес у спостереженнях, досягнутий після 1990-х років, зокрема дослідження космічного мікрохвильового фону, далеких наднових та оглядів червоних зміщень галактик. Ці результати привели до формування стандартної космологічної моделі. Згідно з цією моделлю, Всесвіт містить значні кількості темної матерії та темної енергії, природа яких нині досі незрозуміла. Водночас модель дає докладні передбачення, що добре узгоджуються з широким колом незалежних спостережних даних[111].

Підгалузі за масштабом

[ред. | ред. код]

Фізична космологія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Фізична космологія
Екстремально габблівське глибоке поле

Фізична космологія — галузь астрономії, що вивчає великомасштабну структуру Всесвіту та прагне з’ясувати його походження й еволюцію. Основою сучасної космології є загальноприйнята теорія Великого вибуху, згідно з якою Всесвіт виник у надзвичайно щільному й гарячому стані та протягом приблизно 13,8 млрд років розширювався до сучасного вигляду[112][113]. Концепція Великого вибуху набула широкого визнання після відкриття реліктового випромінювання у 1965 році[113]. Ключову роль у структурі Всесвіту відіграють темна матерія та темна енергія. Вважають, що саме вони становлять основну частку його вмісту — близько 96 % маси Всесвіту. Тому значні зусилля сучасних досліджень спрямовано на з’ясування фізичної природи цих компонентів[114].

Позагалактична астрономія

[ред. | ред. код]
Сині об’єкти у формі дуг — це кілька зображень однієї й тієї самої галактики, створені внаслідок гравітаційного лінзування. Гравітаційне поле скупчення галактик викривляє світло, підсилюючи та спотворюючи зображення більш далекого об’єкта.
Докладніше: Позагалактична астрономія

Позагалактична астрономія зосереджується на вивченні об’єктів за межами нашої галактики. Вона досліджує формування й еволюцію галактик, їхню морфологію та класифікацію, спостерігає активні галактики, а також — у більшому масштабі — групи й скупчення галактик. Такі дослідження допомагають краще зрозуміти великомасштабну структуру Всесвіту[103].

Галактична астрономія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Галактична астрономія

Галактична астрономія вивчає галактики, зокрема Чумацький Шлях — спіральну галактику з баром, яка є членом Місцевої групи галактик і містить Сонячну систему. Це обертове скупчення газу, пилу, зір та інших об’єктів, які утримує взаємне гравітаційне тяжіння. Оскільки Земля розташована в багатому пилом галактичному диску, значна частина Чумацького Шляху залишається прихованою від безпосередніх спостережень[103]:837–842, 944. Кінематичні дослідження речовини в Чумацькому Шляху та інших галактиках показують, що їхня повна маса значно перевищує ту, яку можна пояснити лише видимою речовиною. Основну частину маси, ймовірно, становить гало темної матерії, однак фізична природа цієї темної матерії досі залишається невідомою[115].

Зоряна астрономія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Зоря

Вивчення зір та зоряної еволюції є фундаментальним для нашого розуміння Всесвіту. Зоряна астрофізика охоплює спостереження, теоретичні моделювання та комп’ютерні моделювання внутрішніх процесів у зорях[116]. Дослідження охоплюють зореутворення у гігантських молекулярних хмарах, формування протозір та перехід до ядерного синтезу і зір головної послідовності[117] та подальший нуклеосинтез[116]. Також зоряна астрофізика вивчає подальшу еволюцію зір[118], яка завершується або вибухом наднової[119], або утворенням білого карлика. Під час скидання зовнішніх оболонок формується планетарна туманність[120]. Після вибуху наднової залишається або нейтронна зоря або, якщо маса зоряного залишку щонайменше втричі перевищувала масу Сонця, чорна діра[121].

Сонячна астрономія

[ред. | ред. код]
Ультрафіолетове зображення активної фотосфери Сонця, отримане космічним телескопом TRACE.
Докладніше: Фізика Сонця

Сонячна астрономія вивчає Сонце — типову зорю головної послідовності, карликову зорю спектрального класу G2 V віком близько 4,6 млрд років. Дослідження охоплюють цикли сонячної активності[122], зміни світності Сонця — як сталі, так і періодичні[123][124], а також фізику різних шарів Сонця: ядра Сонця з ядерним синтезом, зони променистого переносу, конвективної зони, фотосфери, хромосфери та корони[103]:498–502.

Планетологія

[ред. | ред. код]
Чорна пляма у верхній частині зображення — це пиловий смерч, що підіймається схилом кратера на Марсі. Цей рухомий вихор в атмосфері Марса (аналог земного торнадо) утворив довгий темний слід.
Докладніше: Планетологія

Планетологія вивчає сукупність планет, природних супутників, карликових планет, комет, астероїдів та інших тіл, що обертаються навколо Сонця, а також екзопланети біля далеких зір. Сонячна система відносно добре досліджена — спочатку за допомогою телескопів, а згодом і космічних апаратів[125][126]. Серед процесів, які досліджує планетологія, — планетарна диференціація, виникнення та прояви планетного магнітного поля[127], а також джерела внутрішнього тепла планет, зокрема зіткнення, радіоактивний розпад і припливне нагрівання. Це тепло, своєю чергою, зумовлює геологічні процеси — вулканізм, тектоніку та поверхневу ерозію, які вивчають відповідні розділи геології[128].

Міждисциплінарні підгалузі

[ред. | ред. код]

Астрохімія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Астрохімія

Астрохімія лежить на перетині астрономії й хімії. Вона досліджує поширеність і реакції молекул у Всесвіті, а також їхню взаємодію з випромінюванням. Термін «астрохімія» застосовують як до об’єктів Сонячної системи, так і до міжзоряного середовища. Дослідження в цій галузі, зокрема, сприяють розумінню формування Сонячної системи[129].

Астробіологія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Астробіологія

Астробіологія (або екзобіологія[130]) вивчає походження життя та його розвиток поза Землею. Вона розглядає можливість існування позаземного життя і способи його виявлення[131]. Для цього астробіологія поєднує методи астрономії, біохімії, геології, мікробіології, фізики та планетології, досліджуючи можливість життя на інших світах і допомагаючи розпізнавати біосфери, що можуть відрізнятися від земної[132]. Походження й рання еволюція життя становлять невід’ємну частину астробіології[133]. Ця галузь охоплює дослідження походження планетних систем, виникнення органічних сполук у космосі, взаємодії гірських порід, води та вуглецю, абіогенезу на Землі, придатності планет до життя, пошук біосигнатур та вивчення здатності життя пристосовуватися до екстремальних умов на Землі й у космічному просторі[134][135][136].

Інші

[ред. | ред. код]

Астрономія та астрофізика розвинули міждисциплінарні зв’язки з іншими великими галузями науки. Археоастрономія вивчає давні й традиційні астрономічні уявлення в їхньому культурному контексті, використовуючи дані археології та антропології[137].

Астростатистика застосовує статистичні методи для аналізу великих масивів спостережних астрономічних даних[138].

Нарешті, в межах «судової астрономії»[en] астрономічні методи застосовують для розв’язання завдань з історії мистецтва[139][140] і зрідка — у праві[141].

Аматорська астрономія

[ред. | ред. код]
Докладніше: Аматорська астрономія

Астрономія є однією з наук, у яких аматори можуть зробити особливо вагомий внесок[142]. Астрономи-аматори спостерігають небесні тіла та явища, використовуючи серійне обладнання або прилади власного виготовлення[en]. Типовими об’єктами спостережень є Сонце, Місяць, планети, зорі, комети, метеорні потоки та об’єкти далекого космосу — зоряні скупчення, галактики й туманності. Астрономічні клуби по всьому світу допомагають своїм членам організовувати спостережні програми, зокрема огляд усіх об’єктів каталогів Мессьє (110 об’єктів) або 400 об'єктів з каталогу Гершеля[143][144].

Більшість аматорів працює у видимому діапазоні довжин хвиль, однак деякі експериментують і з випромінюванням за межами видимого спектра. Піонер аматорської радіоастрономії Карл Янський відкрив радіоджерело в центрі Чумацького Шляху[145]. Деякі астрономи-аматори використовують саморобні радіотелескопи або радіотелескопи, початково створені для наукових досліджень (наприклад, Одномильний телескоп)[146][147].

Аматори можуть виконувати вимірювання покриттів для уточнення орбіт малих планет, відкривати комети та проводити регулярні спостереження змінних зір. Розвиток цифрових технологій дав змогу аматорам досягти значного прогресу в астрофотографії[148][149][150].

Нерозв'язані проблеми астрономії

[ред. | ред. код]
Див. також: Нерозв'язані проблеми астрономії

У XXI столітті в астрономії залишається низка важливих відкритих питань. Деякі з них стосуються Всесвіту в цілому: зокрема, що таке темна матерія і темна енергія, які визначають еволюцію та долю Всесвіту?[151] Якою буде остаточна доля Всесвіту?[152] Чому вміст літію у Всесвіті в чотири рази менший, ніж передбачає стандартна модель Великого вибуху?[153]

Інші питання стосуються більш спеціальних класів явищ. Наприклад, чи є Сонячна система типовою, чи радше винятковою?[154] Чому початкова функція мас новоутворених зір виявляється універсальною незалежно від початкових умов?[155]

Подальші відкриті питання стосуються формування перших галактик[156], походження надмасивних чорних дір[157], джерел космічних променів надвисоких енергій[158], а також питання про існування життя поза Землею, зокрема позаземного розумного життя[en][159][160].

Практичне значення астрономії

[ред. | ред. код]

Астрономія з її методами мають велике значення в житті сучасного суспільства. Без її участі неможливо розв'язувати фундаментальні питання, пов'язані з протіканням найважливіших природних процесів.

Найширше розповсюджуються астрономічні методи навігації в мореплавстві та авіації, а останнім часом — і в космонавтиці. Обчислювання ефемерид (таблиць положень) найважливіших об'єктів і складення календарів, необхідних у народному господарстві, також засновані на астрономічних даних.

Складення географічних і топографічних карт, вираховування настання морських припливів і відпливів, визначення сили тяжіння в різних точках земної поверхні з метою виявлення покладів корисних копалин, — усе це у своїй основі опирається на астрономічні методи.

Дослідження процесів, що проходять на різних небесних тілах, дозволяє астрономам вивчати речовину в таких її станах, які ще не досягнуті в земних лабораторіях. Астрономія, і частково астрофізика, тісно пов'язані з фізикою, хімією, математикою. Вони сприяють розвитку цих наук, котрі, є основою всієї сучасної техніки. Достатньо сказати, що питання про роль внутрішньоатомної енергії вперше поставили астрофізики, а велике досягнення сучасної техніки — створення космічних апаратів — взагалі було б немислиме без астрономічних знань.

Одні лише спостереження небесних явищ не дозволяють виявити їх істинні причини. Тому відсутність наукових знань нерідко призводить до хибних тлумачень і забобонів. Наприклад, у давнину Сонце, Місяць і планети вважали божествами, і їм поклонялись. Багато забобонів у людей було пов'язано зі сонячними й місячними затемненнями, з появою комет, з явищем метеорів і болідів, падінням метеоритів тощо. Наприклад, деякі народи вважали, що комети є віщунами різних бід, які осягають людство на Землі (пожежі, епідемії, війни): явище метеора нерідко пов'язували зі смертю окремої людини і т. д.

Астрономія, вивчаючи небесні явища, природу, будову й розвиток небесних тіл, доводить, що Всесвіт підкоряється єдиним законам природи і згідно з ними розвивається в часі та просторі. Тому висновки астрономії мають глибоке філософське значення.

У наш час проблеми астрономії головно торкаються загальних поглядів на будову матерії та Всесвіту, на виникнення, розвиток і подальшу долю як окремих частин, так і всього Всесвіту в цілому[161].

Див. також

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Астрономія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 39. — ISBN 966-613-263-X.
  2. ↑ astronomy (n.). Online Etymology Dictionary. Процитовано 13 серпня 2025.
  3. ↑ Losev, Alexandre (2012). 'Astronomy' or 'astrology': A brief history of an apparent confusion. Journal of Astronomical History and Heritage. 15 (1): 42—46. arXiv:1006.5209. Bibcode:2012JAHH...15...42L. doi:10.3724/SP.J.1440-2807.2012.01.05. ISSN 1440-2807. S2CID 51802196.
  4. ↑ Scharringhausen, B. (January 2002). What is the difference between astronomy and astrophysics?. Curious About Astronomy. Архів оригіналу за 9 червня 2007. Процитовано 17 листопада 2016.
  5. ↑ а б Odenwald, Sten. Archive of Astronomy Questions and Answers: What is the difference between astronomy and astrophysics?. The Astronomy Cafe. Архів оригіналу за 8 липня 2007. Процитовано 20 червня 2007.
  6. ↑ а б School of Science-Astronomy and Astrophysics. Penn State Erie. 18 липня 2005. Архів оригіналу за 1 листопада 2007. Процитовано 20 червня 2007.
  7. ↑ astronomy. Merriam-Webster Online. Архів оригіналу за 17 червня 2007. Процитовано 20 червня 2007.
  8. ↑ astrophysics. Merriam-Webster Online. Архів оригіналу за 21 вересня 2012. Процитовано 20 червня 2007.
  9. ↑ Shu, F.H. (1983). Preface. The Physical Universe. Mill Valley, California: University Science Books. ISBN 978-0-935702-05-7.
  10. ↑ а б Meller, Harald (2021). The Nebra Sky Disc – astronomy and time determination as a source of power. Time is power. Who makes time?: 13th Archaeological Conference of Central Germany. Landesmuseum für Vorgeschichte Halle (Saale). ISBN 978-3-948618-22-3.
  11. ↑ Concepts of cosmos in the world of Stonehenge. British Museum. 2022.
  12. ↑ Bohan, Elise; Dinwiddie, Robert; Challoner, Jack; Stuart, Colin; Harvey, Derek; Wragg-Sykes, Rebecca; Chrisp, Peter; Hubbard, Ben; Parker, Phillip (February 2016). Big History. Foreword by David Christian (вид. 1st American). New York: DK. с. 20. ISBN 978-1-4654-5443-0. OCLC 940282526.
  13. ↑ а б в г д Ryden, Barbara; Peterson, Bradley M. (27 серпня 2020). Foundations of Astrophysics (вид. 1). Cambridge University Press. doi:10.1017/9781108933001.002. ISBN 978-1-108-93300-1.
  14. ↑ Nebra Sky Disc. Halle State Museum of Prehistory.
  15. ↑ The Nebra Sky Disc: decoding a prehistoric vision of the cosmos. The-Past.com. May 2022.
  16. ↑ Gent, R.H. van. Bibliography of Babylonian Astronomy & Astrology. science.uu.nl project csg. Процитовано 22 листопада 2024.
  17. ↑ Sarma, Nataraja (2000). Diffusion of astronomy in the ancient world. Endeavour. 24 (4): 157—164. doi:10.1016/S0160-9327(00)01327-2. PMID 11196987.
  18. ↑ Aaboe, A. (1974). Scientific Astronomy in Antiquity. Philosophical Transactions of the Royal Society. 276 (1257): 21—42. Bibcode:1974RSPTA.276...21A. doi:10.1098/rsta.1974.0007. JSTOR 74272. S2CID 122508567.
  19. ↑ Eclipses and the Saros. NASA. Архів оригіналу за 30 жовтня 2007. Процитовано 28 жовтня 2007.
  20. ↑ Krafft, Fritz (2009). Astronomy. У Cancik, Hubert; Schneider, Helmuth (ред.). Brill's New Pauly.
  21. ↑ Berrgren, J.L.; Sidoli, Nathan (May 2007). Aristarchus's On the Sizes and Distances of the Sun and the Moon: Greek and Arabic Texts. Archive for History of Exact Sciences. 61 (3): 213—54. doi:10.1007/s00407-006-0118-4. S2CID 121872685.
  22. ↑ Hipparchus of Rhodes. School of Mathematics and Statistics, University of St Andrews. Архів оригіналу за 23 жовтня 2007. Процитовано 28 жовтня 2007.
  23. ↑ Thurston, H. (1996). Early Astronomy. Springer Science & Business Media. с. 2. ISBN 978-0-387-94822-5. Архів оригіналу за 3 лютого 2021. Процитовано 20 червня 2015.
  24. ↑ Marchant, Jo (2006). In search of lost time. Nature. 444 (7119): 534—538. Bibcode:2006Natur.444..534M. doi:10.1038/444534a. PMID 17136067.
  25. ↑ а б Christian, Carol; Roy, Jean-René; Bely, Pierre-Yves, ред. (2010). History of astronomy. A Question and Answer Guide to Astronomy. Cambridge: Cambridge University Press. с. 193—208. doi:10.1017/cbo9780511676123.009. ISBN 978-0-511-67612-3.
  26. ↑ DeWitt, Richard (2010). The Ptolemaic System. Worldviews: An Introduction to the History and Philosophy of Science. Chichester, England: Wiley. с. 113. ISBN 978-1-4051-9563-8.
  27. ↑ Akerman, Iain (17 травня 2023). The language of the stars. WIRED Middle East. Процитовано 23 листопада 2024.
  28. ↑ Kennedy, Edward S. (1962). Review: The Observatory in Islam and Its Place in the General History of the Observatory by Aydin Sayili. Isis. 53 (2): 237—39. doi:10.1086/349558.
  29. ↑ Micheau, Françoise. Rashed, Roshdi; Morelon, Régis (ред.). The Scientific Institutions in the Medieval Near East. Encyclopedia of the History of Arabic Science. 3: 992—93.
  30. ↑ Nas, Peter J (1993). Urban Symbolism. Brill Academic Publishers. с. 350. ISBN 978-90-04-09855-8.
  31. ↑ Kepple, George Robert; Sanner, Glen W. (1998). The Night Sky Observer's Guide. Т. 1. Willmann-Bell, Inc. с. 18. ISBN 978-0-943396-58-3.
  32. ↑ Murdin, Paul; Murdin, Lesley (1985). Supernovae (вид. 2). Cambridge: Cambridge University Press. с. 14. ISBN 978-0-521-30038-4.
  33. ↑ Goldstein, Bernard R. (1967). The Arabic version of Ptolemy's planetary hypothesis. Transactions of the American Philosophical Society. 57 (pt. 4): 6. doi:10.2307/1006040. JSTOR 1006040.
  34. ↑ Covington, Richard (2007). Rediscovering Arabic Science. Aramco World. Т. 58, № 3. Архів оригіналу за 1 березня 2021. Процитовано 6 березня 2023.
  35. ↑ Morrison, Robert G. (2013). Astronomy in Islam. Encyclopedia of Sciences and Religions. с. 155—158. doi:10.1007/978-1-4020-8265-8_89. ISBN 978-1-4020-8264-1.
  36. ↑ McKissack, Pat; McKissack, Frederick (1995). The royal kingdoms of Ghana, Mali, and Songhay: life in medieval Africa. H. Holt. с. 103. ISBN 978-0-8050-4259-7.
  37. ↑ Clark, Stuart; Carrington, Damian (2002). Eclipse brings claim of medieval African observatory. New Scientist. Архів оригіналу за 30 квітня 2015. Процитовано 3 лютого 2010.
  38. ↑ Hammer, Joshua (2016). The Bad-Ass Librarians of Timbuktu And Their Race to Save the World's Most Precious Manuscripts. New York: Simon & Schuster. с. 26—27. ISBN 978-1-4767-7743-6.
  39. ↑ Holbrook, Jarita C.; Medupe, R. Thebe; Johnson Urama (2008). African Cultural Astronomy. Springer. с. 182. ISBN 978-1-4020-6638-2. Архів оригіналу за 17 серпня 2021. Процитовано 19 жовтня 2020.
  40. ↑ Gimpel, Jean (1992) [1976]. The Medieval Machine (вид. 2nd). Pimlico. с. 155—157. ISBN 978-0-7126-5484-5.
  41. ↑ Hannam, James (2009). God's philosophers: how the medieval world laid the foundations of modern science. Icon Books. с. 180.
  42. ↑ Grant, The Foundations of Modern Science in the Middle Ages, (Cambridge: Cambridge University Press, 1996), pp. 114—116.
  43. ↑ Questions on the Eight Books of the Physics of Aristotle: Book VIII Question 12. English translation in Clagett's 1959 Science of Mechanics in the Middle Ages , p. 536
  44. ↑ Van Dyck, Maarten; Malara, Ivan. Renaissance Concept of Impetus. Процитовано 12 серпня 2025.
  45. ↑ Heilbron, J.L. (1999). The Sun in the Church: Cathedrals as Solar Observatories. Harvard University Press. с. 3.
  46. ↑ Forbes, 1909, Book 2, chapter 4: The Reign of Epicycles—From Ptolemy to Copernicus
  47. ↑ Forbes, 1909, Book 2, chapter 6: Galileo and the Telescope—Notionsl of gravity by Horrocks, etc.
  48. ↑ а б в г д е ж и к Longair, Malcolm S. (2023). Galaxy Formation (англ.). Berlin, Heidelberg: Springer Berlin Heidelberg. с. 3—30. doi:10.1007/978-3-662-65891-8_1. ISBN 978-3-662-65890-1.
  49. ↑ Caspar, Max; Hellman, Clarisse Doris (1993). Kepler. New York: Dover Publications. ISBN 978-0-486-67605-0.
  50. ↑ Forbes, 1909, Book 2, chapter 5: Discovery of the True Solar System—Tycho Brahe—Kepler
  51. ↑ Forbes, 1909, Book 2, chapter 7: Sir Isaac Newton—Law of Universal Gravitation
  52. ↑ Forbes, 1909, Book 3, chapter 10: History of the Telescope—Spectroscope
  53. ↑ Who was John Flamsteed, the first Astronomer Royal?. Royal Museums Greenwich. Процитовано 12 серпня 2025.
  54. ↑ Forbes, 1909, Book 2, chapter 9: Discovery of New Planets—Herschel, Piazzi, Adams, and Le Verrier
  55. ↑ Forbes, 1909, Book 2, chapter 8: Newton's Successors—Halley, Euler, Lagrange, Laplace, etc.
  56. ↑ Ferguson, Kitty; Maciaszek, Miko (20 березня 2014). The Glassmaker Who Sparked Astrophysics. Nautilus. Архів оригіналу за 23 березня 2014. Процитовано 8 квітня 2018.
  57. ↑ Buehrke, Thomas (2021). Physics & Astronomy: Cosmic Detective Work (PDF). Max Planck Research. № 4. с. 67—72.
  58. ↑ Kirchhoff, G. (1860). Ueber die Fraunhofer'schen Linien [On Fraunhofer's Lines]. Annalen der Physik (нім.). 185 (1): 148—150. Bibcode:1860AnP...185..148K. doi:10.1002/andp.18601850115.
  59. ↑ Herschel, William (31 грудня 1785). On the construction of the heavens. Philosophical Transactions of the Royal Society of London (англ.). 75: 213—266. Bibcode:1785RSPT...75..213H. doi:10.1098/rstl.1785.0012. ISSN 0261-0523.
  60. ↑ James, S. H. G. (1993). DR Isaac Roberts (1829-1904) and his observatories. Journal of the British Astronomical Association. 103: 120. Bibcode:1993JBAA..103..120J.
  61. ↑ Roberts, Isaac (31 жовтня 2010). Photographs of Stars, Star-Clusters and Nebulae: Together with Records of Results Obtained in the Pursuit of Celestial Photography (вид. 1). Cambridge University Press. doi:10.1017/cbo9780511659119. ISBN 978-1-108-01523-3.
  62. ↑ Belkora, Leila (2003). Minding the heavens: the story of our discovery of the Milky Way. CRC Press. с. 1—14. ISBN 978-0-7503-0730-7. Архів оригіналу за 27 жовтня 2020. Процитовано 26 серпня 2020.
  63. ↑ Sharov, Aleksandr Sergeevich; Novikov, Igor Dmitrievich (1993). Edwin Hubble, the discoverer of the big bang universe. Cambridge University Press. с. 34. ISBN 978-0-521-41617-7. Архів оригіналу за 23 червня 2013. Процитовано 31 грудня 2011.
  64. ↑ Kragh, Helge S. (7 грудня 2006). Conceptions of Cosmos (англ.). Oxford University Press. doi:10.1093/acprof:oso/9780199209163.001.0001. ISBN 978-0-19-920916-3.
  65. ↑ Nussbaumer, H.; Bieri, L. (2011). Who discovered the expanding universe?. The Observatory. 131 (6): 394—398. arXiv:1107.2281. Bibcode:2011Obs...131..394N.
  66. ↑ Oppenheimer, J. R.; Volkoff, G. M. (1939). On Massive Neutron Cores. Physical Review. 55 (4): 374—381. Bibcode:1939PhRv...55..374O. doi:10.1103/PhysRev.55.374.
  67. ↑ Baade, Walter; Zwicky, Fritz (1934). Remarks on Super-Novae and Cosmic Rays (PDF). Physical Review. 46 (1): 76—77. Bibcode:1934PhRv...46...76B. doi:10.1103/PhysRev.46.76.2. Архів (PDF) оригіналу за 24 лютого 2021. Процитовано 16 вересня 2019.
  68. ↑ Schmidt, M. (March 1963). 3C 273: A Star-Like Object with Large Red-Shift. Nature. 197 (4872): 1040. Bibcode:1963Natur.197.1040S. doi:10.1038/1971040a0. S2CID 4186361.
  69. ↑ Gold, T. (1968). Rotating Neutron Stars as the Origin of the Pulsating Radio Sources. Nature. 218 (5143): 731—732. Bibcode:1968Natur.218..731G. doi:10.1038/218731a0. S2CID 4217682.
  70. ↑ McLean, Ian S. (2008). Beating the atmosphere. Electronic Imaging in Astronomy. Springer Praxis Books. Berlin, Heidelberg: Springer. с. 39—75. doi:10.1007/978-3-540-76583-7_2. ISBN 978-3-540-76582-0.
  71. ↑ Castelvecchi, Davide; Witze, Witze (11 лютого 2016). Einstein's gravitational waves found at last. Nature News. doi:10.1038/nature.2016.19361. S2CID 182916902. Архів оригіналу за 12 лютого 2016. Процитовано 11 лютого 2016.
  72. ↑ Abbott, B.P. (2016). Observation of Gravitational Waves from a Binary Black Hole Merger. Physical Review Letters. 116 (6) 061102. arXiv:1602.03837. Bibcode:2016PhRvL.116f1102A. doi:10.1103/PhysRevLett.116.061102. PMID 26918975. S2CID 124959784.
  73. ↑ Electromagnetic Spectrum. NASA. Архів оригіналу за 5 вересня 2006. Процитовано 17 листопада 2016.
  74. ↑ What is radio astronomy. RadioAstroLab. Процитовано 12 серпня 2025.
  75. ↑ а б в г What is radio astronomy?. SKAO. 2025. Процитовано 13 серпня 2025.
  76. ↑ Radio Wave Emissions from Supernova 1987a. Jet Propulsion Laboratory. 11 березня 1987. Процитовано 13 серпня 2025.
  77. ↑ Radcliffe, J. F.; Barthel, P. D.; Garrett, M. A.; Beswick, R. J.; Thomson, A. P.; Muxlow, T. W. B. (2021). The radio emission from active galactic nuclei. Astronomy & Astrophysics. 649: L9. arXiv:2104.04519. Bibcode:2021A&A...649L...9R. doi:10.1051/0004-6361/202140791.
  78. ↑ Wide-field Infrared Survey Explorer Mission. NASA University of California, Berkeley. 30 вересня 2014. Архів оригіналу за 12 січня 2010. Процитовано 17 листопада 2016.
  79. ↑ Majaess, D. (2013). Discovering protostars and their host clusters via WISE. Astrophysics and Space Science. 344 (1): 175—186. arXiv:1211.4032. Bibcode:2013Ap&SS.344..175M. doi:10.1007/s10509-012-1308-y. S2CID 118455708.
  80. ↑ Why infrared astronomy is a hot topic. ESA. 11 вересня 2003. Архів оригіналу за 30 липня 2012. Процитовано 11 серпня 2008.
  81. ↑ Infrared Spectroscopy – An Overview. NASA California Institute of Technology. Архів оригіналу за 5 жовтня 2008. Процитовано 11 серпня 2008.
  82. ↑ Rieke, Marcia J.; Kelly, Douglas; Horner, Scott (18 серпня 2005). Heaney, James B.; Burriesci, Lawrence G. (ред.). Overview of James Webb Space Telescope and NIRCam's Role (PDF). Proc. SPIE 5904, Cryogenic Optical Systems and Instruments XI. Cryogenic Optical Systems and Instruments XI. 5904: 590401. Bibcode:2005SPIE.5904....1R. doi:10.1117/12.615554.
  83. ↑ Moore, Patrick (2007). Invisible Astronomy. Philip's atlas of the universe (вид. 6., new). London: Philip's. с. 20–21. ISBN 978-0-540-09118-8.
  84. ↑ Visible Light - NASA Science. NASA.gov. NASA. 10 серпня 2016. Процитовано 5 серпня 2025.
  85. ↑ Glossary term: Optical Astronomy. IAU Office of Astronomy for Education. International Astronomical Union. Процитовано 5 серпня 2025.
  86. ↑ Mohammed, Steven Matthew (2021). Probing the Ultraviolet Milky Way: The Final Galactic Puzzle Piece. Columbia University (PhD thesis). с. 11—13. doi:10.7916/d8-vqqh-qz10.
  87. ↑ Arnaud, Keith (2007). An Introduction to X-ray Astronomy (PDF). NASA. Процитовано 13 серпня 2025.
  88. ↑ Godel, Manuel (2004). X-ray astronomy of stellar coronae. The Astronomy and Astrophysics Review (англ.). 12 (2–3): 71. arXiv:astro-ph/0406661. Bibcode:2004A&ARv..12...71G. doi:10.1007/s00159-004-0023-2. ISSN 0935-4956.
  89. ↑ Гамма-астрономія // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 98—99. — ISBN 966-613-263-X.
  90. ↑ The History of Gamma-ray Astronomy. NASA. Архів оригіналу за 20 травня 1998. Процитовано 14 листопада 2010.
  91. ↑ MAGIC telescopes webpage. Архів оригіналу за 11 травня 2012. Процитовано 15 червня 2012.
  92. ↑ Penston, Margaret J. (14 серпня 2002). The electromagnetic spectrum. Particle Physics and Astronomy Research Council. Архів оригіналу за 8 вересня 2012. Процитовано 17 листопада 2016.
  93. ↑ Funk, Stefan (19 жовтня 2015). Ground- and Space-Based Gamma-Ray Astronomy. Annual Review of Nuclear and Particle Science (англ.). 65: 245—277. arXiv:1508.05190. Bibcode:2015ARNPS..65..245F. doi:10.1146/annurev-nucl-102014-022036. ISSN 0163-8998.
  94. ↑ Gehrels, Neil; Mészáros, Péter (24 серпня 2012). Gamma-Ray Bursts. Science. 337 (6097): 932—936. arXiv:1208.6522. Bibcode:2012Sci...337..932G. doi:10.1126/science.1216793. PMID 22923573.
  95. ↑ а б Gaisser, Thomas K. (1990). Cosmic Rays and Particle Physics. Cambridge University Press. с. 1–2. ISBN 978-0-521-33931-5.
  96. ↑ а б Abbott, Benjamin P. (2016). Observation of Gravitational Waves from a Binary Black Hole Merger. Physical Review Letters. 116 (6) 061102. arXiv:1602.03837. Bibcode:2016PhRvL.116f1102A. doi:10.1103/PhysRevLett.116.061102. PMID 26918975. S2CID 124959784.
  97. ↑ Moskowitz, Clara (11 лютого 2016). Gravitational Waves Discovered from Colliding Black Holes. Scientific American.
  98. ↑ Tammann, Gustav-Andreas; Thielemann, Friedrich-Karl; Trautmann, Dirk (2003). Opening new windows in observing the Universe. Europhysics News. Архів оригіналу за 6 вересня 2012. Процитовано 17 листопада 2016.
  99. ↑ LIGO Scientific Collaboration and Virgo Collaboration; Abbott, B. P.; Abbott, R.; Abbott, T. D.; Abernathy, M. R.; Acernese, F.; Ackley, K.; Adams, C.; Adams, T. (15 червня 2016). GW151226: Observation of Gravitational Waves from a 22-Solar-Mass Binary Black Hole Coalescence. Physical Review Letters. 116 (24) 241103. arXiv:1606.04855. Bibcode:2016PhRvL.116x1103A. doi:10.1103/PhysRevLett.116.241103. PMID 27367379. S2CID 118651851.
  100. ↑ Planning for a bright tomorrow: Prospects for gravitational-wave astronomy with Advanced LIGO and Advanced Virgo. LIGO Scientific Collaboration. Архів оригіналу за 23 квітня 2016. Процитовано 31 грудня 2015.
  101. ↑ Xing, Zhizhong; Zhou, Shun (2011). Neutrinos in Particle Physics, Astronomy and Cosmology. Springer. с. 313. ISBN 978-3-642-17560-2. Архів оригіналу за 3 лютого 2021. Процитовано 20 червня 2015.
  102. ↑ Kovalevsky, Jean; Seidelmann, P. Kenneth (3 червня 2004). Fundamentals of Astrometry (вид. 1). Cambridge University Press. doi:10.1017/cbo9781139106832. ISBN 978-0-521-64216-3.
  103. ↑ а б в г Fraknoi, Andrew та ін. (2022). Astronomy 2e (вид. 2e). OpenStax. с. 39. ISBN 978-1-951693-50-3. OCLC 1322188620. Архів оригіналу за 23 лютого 2023. Процитовано 16 березня 2023.
  104. ↑ Calvert, James B. (28 березня 2003). Celestial Mechanics. University of Denver. Архів оригіналу за 7 вересня 2006. Процитовано 21 серпня 2006.
  105. ↑ Climbing the cosmic distance ladder (PDF). University of Western Australia. Процитовано 12 серпня 2025.
  106. ↑ Lindegren, Lennart; Dravins, Dainis (April 2003). The fundamental definition of "radial velocity". Astronomy and Astrophysics. 401 (3): 1185—1201. arXiv:astro-ph/0302522. Bibcode:2003A&A...401.1185L. doi:10.1051/0004-6361:20030181. S2CID 16012160.
  107. ↑ Dravins, Dainis; Lindegren, Lennart; Madsen, Søren (1999). Astrometric radial velocities. I. Non-spectroscopic methods for measuring stellar radial velocity. Astron. Astrophys. 348: 1040—1051. arXiv:astro-ph/9907145. Bibcode:1999A&A...348.1040D.
  108. ↑ Hall of Precision Astrometry. University of Virginia Department of Astronomy. Архів оригіналу за 26 серпня 2006. Процитовано 17 листопада 2016.
  109. ↑ Roth, H. (1932). A Slowly Contracting or Expanding Fluid Sphere and its Stability. Physical Review. 39 (3): 525—529. Bibcode:1932PhRv...39..525R. doi:10.1103/PhysRev.39.525.
  110. ↑ Eddington, A.S. (1926). The Internal Constitution of the Stars. Science. Cambridge University Press. 52 (1341): 233—40. Bibcode:1920Sci....52..233E. doi:10.1126/science.52.1341.233. ISBN 978-0-521-33708-3. PMID 17747682. Архів оригіналу за 17 серпня 2021. Процитовано 4 листопада 2020.
  111. ↑ Beringer, J. та ін. (2012). Review of Particle Physics. Physical Review D. 86 (1) 010001. Bibcode:2012PhRvD..86a0001B. doi:10.1103/PhysRevD.86.010001.
  112. ↑ Cosmic Detectives. The European Space Agency (ESA). 2 квітня 2013. Архів оригіналу за 11 лютого 2019. Процитовано 15 квітня 2013.
  113. ↑ а б Dodelson, Scott (2003). Modern cosmology. Academic Press. с. 1—22. ISBN 978-0-12-219141-1.
  114. ↑ Preuss, Paul. Dark Energy Fills the Cosmos. U.S. Department of Energy, Berkeley Lab. Архів оригіналу за 11 серпня 2006. Процитовано 8 вересня 2006.
  115. ↑ Van den Bergh, Sidney (1999). The Early History of Dark Matter. Publications of the Astronomical Society of the Pacific. 111 (760): 657—60. arXiv:astro-ph/9904251. Bibcode:1999PASP..111..657V. doi:10.1086/316369. S2CID 5640064.
  116. ↑ а б Harpaz, 1994, pp. 7–18
  117. ↑ Smith, Michael David (2004). Cloud formation, Evolution and Destruction. The Origin of Stars. Imperial College Press. с. 53—86. ISBN 978-1-86094-501-4. Архів оригіналу за 13 серпня 2021. Процитовано 26 серпня 2020.
  118. ↑ Harpaz, 1994, p. 20 and whole book
  119. ↑ Harpaz, 1994, pp. 173–78
  120. ↑ Harpaz, 1994, pp. 111–18
  121. ↑ Harpaz, 1994, pp. 189–210
  122. ↑ Johansson, Sverker (27 липня 2003). The Solar FAQ. Talk.Origins Archive. Архів оригіналу за 7 вересня 2006. Процитовано 11 серпня 2006.
  123. ↑ Lerner, K. Lee; Lerner, Brenda Wilmoth (2006). Environmental issues: essential primary sources. Thomson Gale. Архів оригіналу за 10 липня 2012. Процитовано 17 листопада 2016.
  124. ↑ Pogge, Richard W. (1997). The Once & Future Sun. New Vistas in Astronomy. Архів оригіналу (lecture notes) за 27 травня 2005. Процитовано 3 лютого 2010.
  125. ↑ Bell III, J. F.; Campbell, B.A.; Robinson, M.S. (2004). Remote Sensing for the Earth Sciences: Manual of Remote Sensing (вид. 3rd). John Wiley & Sons. Архів оригіналу за 11 серпня 2006. Процитовано 17 листопада 2016.
  126. ↑ Montmerle, Thierry; Augereau, Jean-Charles; Chaussidon, Marc та ін. (2006). Solar System Formation and Early Evolution: the First 100 Million Years. Earth, Moon, and Planets. 98 (1–4): 39—95. Bibcode:2006EM&P...98...39M. doi:10.1007/s11038-006-9087-5. S2CID 120504344.
  127. ↑ Montmerle, 2006, pp. 87–90
  128. ↑ Beatty, J.K.; Petersen, C.C.; Chaikin, A., ред. (1999). The New Solar System (вид. 4th). Cambridge press. с. 70. ISBN 978-0-521-64587-4. Архів оригіналу за 30 березня 2015. Процитовано 26 серпня 2020.
  129. ↑ Astrochemistry. www.cfa.harvard.edu/. 15 липня 2013. Архів оригіналу за 20 листопада 2016. Процитовано 20 листопада 2016.
  130. ↑ Merriam Webster Dictionary entry "Exobiology" [Архівовано 4 September 2018 у Wayback Machine.] (accessed 11 April 2013)
  131. ↑ About Astrobiology. NASA Astrobiology Institute. NASA. 21 січня 2008. Архів оригіналу за 11 жовтня 2008. Процитовано 20 жовтня 2008.
  132. ↑ Astrobiology. University College London. Процитовано 13 серпня 2025.
  133. ↑ Origins of Life and Evolution of Biospheres. Journal: Origins of Life and Evolution of Biospheres. Архів оригіналу за 8 лютого 2020. Процитовано 6 квітня 2015.
  134. ↑ Release of the First Roadmap for European Astrobiology. European Science Foundation. Astrobiology Web. 29 березня 2016. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 2 квітня 2016.
  135. ↑ Corum, Jonathan (18 грудня 2015). Mapping Saturn's Moons. The New York Times. Архів оригіналу за 20 травня 2020. Процитовано 18 грудня 2015.
  136. ↑ Cockell, Charles S. (4 жовтня 2012). How the search for aliens can help sustain life on Earth. CNN News. Архів оригіналу за 10 вересня 2016. Процитовано 8 жовтня 2012.
  137. ↑ Aveni, Anthony F. (1995). Frombork 1992: Where Worlds and Disciplines Collide. Archaeoastronomy: Supplement to the Journal for the History of Astronomy. 26 (20): S74—S79. Bibcode:1995JHAS...26...74A. doi:10.1177/002182869502602007. S2CID 220911940.
  138. ↑ Hilbe, Joseph M. (2017). Astrostatistics. Wiley Stats Ref: Statistics Reference Online. Wiley. с. 1—5. doi:10.1002/9781118445112.stat07961. ISBN 978-1-118-44511-2.
  139. ↑ Ouellette, Jennifer (13 травня 2016). Scientists Used the Stars to Confirm When a Famous Sapphic Poem Was Written. Gizmodo. Архів оригіналу за 24 березня 2023. Процитовано 24 березня 2023.
  140. ↑ Ash, Summer (17 квітня 2018). 'Forensic Astronomy' Reveals the Secrets of an Iconic Ansel Adams Photo. Scientific American. Архів оригіналу за 24 березня 2023. Процитовано 24 березня 2023.
  141. ↑ Marché, Jordan D. (2005). Epilogue. Theaters of Time and Space: American Planetaria, 1930–1970. Rutgers University Press. с. 170—178. ISBN 0-813-53576-X. JSTOR j.ctt5hjd29.14.
  142. ↑ Mims III, Forrest M. (1999). Amateur Science—Strong Tradition, Bright Future. Science. 284 (5411): 55—56. Bibcode:1999Sci...284...55M. doi:10.1126/science.284.5411.55. S2CID 162370774. Astronomy has traditionally been among the most fertile fields for serious amateurs [...]
  143. ↑ The American Meteor Society. Архів оригіналу за 22 серпня 2006. Процитовано 24 серпня 2006.
  144. ↑ Lodriguss, Jerry. Catching the Light: Astrophotography. Архів оригіналу за 1 вересня 2006. Процитовано 24 серпня 2006.
  145. ↑ Imbriale, William A. (July 1998). Introduction to "Electrical Disturbances Apparently of Extraterrestrial Origin". Proceedings of the IEEE. 86 (7): 1507—1509. Bibcode:1998IEEEP..86.1507I. doi:10.1109/JPROC.1998.681377.
  146. ↑ Ghigo, F. (7 лютого 2006). Karl Jansky and the Discovery of Cosmic Radio Waves. National Radio Astronomy Observatory. Архів оригіналу за 31 серпня 2006. Процитовано 24 серпня 2006.
  147. ↑ Cambridge Amateur Radio Astronomers. Архів оригіналу за 24 травня 2012. Процитовано 24 серпня 2006.
  148. ↑ The International Occultation Timing Association. Архів оригіналу за 21 серпня 2006. Процитовано 24 серпня 2006.
  149. ↑ Edgar Wilson Award. IAU Central Bureau for Astronomical Telegrams. Архів оригіналу за 24 жовтня 2010. Процитовано 24 жовтня 2010.
  150. ↑ American Association of Variable Star Observers. AAVSO. Архів оригіналу за 2 лютого 2010. Процитовано 3 лютого 2010.
  151. ↑ 11 Physics Questions for the New Century. Pacific Northwest National Laboratory. Архів оригіналу за 3 лютого 2006. Процитовано 12 серпня 2006.
  152. ↑ Hinshaw, Gary (15 грудня 2005). What is the Ultimate Fate of the Universe?. NASA WMAP. Архів оригіналу за 29 травня 2007. Процитовано 28 травня 2007.
  153. ↑ Howk, J. Christopher; Lehner, Nicolas; Fields, Brian D.; Mathews, Grant J. (6 вересня 2012). Observation of interstellar lithium in the low-metallicity Small Magellanic Cloud. Nature (англ.). 489 (7414): 121—23. arXiv:1207.3081. Bibcode:2012Natur.489..121H. doi:10.1038/nature11407. PMID 22955622. S2CID 205230254.
  154. ↑ Beer, M. E.; King, A. R.; Livio, M.; Pringle, J. E. (November 2004). How special is the Solar system?. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 354 (3): 763—768. arXiv:astro-ph/0407476. Bibcode:2004MNRAS.354..763B. doi:10.1111/j.1365-2966.2004.08237.x. S2CID 119552423.
  155. ↑ Kroupa, Pavel (2002). The Initial Mass Function of Stars: Evidence for Uniformity in Variable Systems. Science. 295 (5552): 82—91. arXiv:astro-ph/0201098. Bibcode:2002Sci...295...82K. doi:10.1126/science.1067524. PMID 11778039. S2CID 14084249.
  156. ↑ FAQ – How did galaxies form?. NASA. Архів оригіналу за 28 червня 2015. Процитовано 28 липня 2015.
  157. ↑ Supermassive Black Hole. Swinburne University. Архів оригіналу за 14 серпня 2020. Процитовано 28 липня 2015.
  158. ↑ Hillas, A.M. (September 1984). The Origin of Ultra-High-Energy Cosmic Rays. Annual Review of Astronomy and Astrophysics. 22: 425—44. Bibcode:1984ARA&A..22..425H. doi:10.1146/annurev.aa.22.090184.002233. This poses a challenge to these models, because [...]
  159. ↑ Rare Earth: Complex Life Elsewhere in the Universe?. Astrobiology Magazine. 15 липня 2002. Архів оригіналу за 28 червня 2011. Процитовано 12 серпня 2006.
  160. ↑ Sagan, Carl. The Quest for Extraterrestrial Intelligence. Cosmic Search Magazine. Архів оригіналу за 18 серпня 2006. Процитовано 12 серпня 2006.
  161. ↑ Кононович Э. В., Мороз В. И. Общий курс Астрономии: Учебное пособие / Под. ред. Иванова В. В.. Изд. 2-е, испр. — М.: Едиториал УРСС, 2004. — C. 5—9. — ISBN 5-354-00866-2 (рос.)

Література

[ред. | ред. код]

Українською мовою

[ред. | ред. код]
  • Астрономічний енциклопедичний словник / За заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь.  А. О. Корсунь, Л. Р. Лісіна, Л. С. Пілюгін, К. В. Алікаєва, К. Бурлов-Васильєв; Голов. астроном. обсерваторія НАН України, Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Л., 2003. — 547 c. (онлайн-версія)
  • Астрономія: для дітей серед. шк. віку / авт.-упоряд. Д. А. Свєчкарьов, худож.- ілюстр. Г. В. Беззубова, худож.-оформ. Г. В. Кісель. — Харків: Фоліо, 2013. — 318, [1] с. — (Шкільна бібліотека. Дитяча енциклопедія: заснована у 2013 р.). — Бібліогр.: с. 308—315. — ISBN 978-966-03-5965-9 (Шкільна б-ка. Дитяча енциклопедія). — ISBN 978-966-03-6371-7
  • Астрономія: навч. посіб. / І. А. Климишин, Г. О. Гарбузов, Б. О. Мурніков, Т. І. Кабанова. — О. : Астропринт, 2012. — 351 c.
  • Астрономія на Україні (1918—1962 рр.): бібліограф. покажч. / Таїсія Андріївна Азарнова, Ніна Олександрівна Шемець; В. о. Акад. наук Української РСР, Держ. публічна б-ка; За ред. І. Г. Колчинський; ред. Д. І. Попович.– К. : Наукова думка, 1965.– 160, [3] c.
  • Астрономія — передовий рубіж природознавства: [лекція] / Я. С. Яцків ; Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки. — Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2009. — 26 с. : портр.
  • Астрономія: підручник для загальноосвіт. навч. закл.: рівень стандарту, академічний рівень / М. П. Пришляк ; ред. Яцків Я. С. — Харків: Ранок, 2011. — 160 с. : рис., табл. — ISBN 978-617-540-424-9
  • Вимір часу від давніх-давен до сучасності / А. О. Корсунь. — Київ: Техніка, 2009. — 174, [1] с. — Бібліогр.: с. 171—173. — ISBN 978-966-575-164-9
  • Вступ до астрофізики та космогонії: навч. посіб. / В. А. Захожай ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. — Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. — 207 с. — Бібліогр.: с. 203—207. — ISBN 978-966-623-940-5
  • Геодезична астрономія: навч. посіб. / С. М. Білокриницький; Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. — Чернівці: Рута, 2014. — 95 c.
  • Дивовижна астрономія / О. О. Фейгін. — Х. : Ранок, 2013. — 176 с. : ілюстр. — (Популярно про складне).
  • Дошкільнятам про зоряне небо: навч. посіб. / В. Старченко. — Київ: Наш час, 2006. — 88, [3] с. — Бібліогр.: с. 90. — ISBN 966-8174-13-5
  • Земля та всесвіт [Мультимедіа]. — Електрон. дані. — Київ: Всеукр. т-во «Просвіта» ім. Т. Шевченка: Атлантік, 2007. — 1 ел. опт. диск (CD-ROM). — Назва з етикетки диска. — Дитяча колекція.
  • Зоряний Всесвіт: навч.-метод. посіб. / О. О. Фейгін. — Харків: Основа, 2009. — 144 с. : іл. — (Бібліотека журналу «Фізика в школах України»: сер. засновано в 2004 р. ; вип. 6 (66)). — Бібліогр.: с. 143—144. — ISBN 978-611-00-0163-2
  • Історія Астрономічної обсерваторії Львівського національного університету ім. Івана Франка / за ред. Б. Новосядлого. — Л. : ЛНУ, 2011. — 240 c.
  • Історія космічних досліджень: [наук.-популяр. вид. для дітей] / Луї Стовелл ; ілюстр. Пітера Аллена. — [Київ]: Країна Мрій, [2015]. — 103 с. : кольор. іл. — ISBN 978-074-609-845-5. — ISBN 978-617-538-062-8
  • Календар природи і людини / І. А. Климишин ; ред. Л. І. Сідлович ; рецензент А. В. Буткевич. — 2-ге вид. перероб. і допов. — Львів: Вища школа, 1983. — 176 с. : ил.
  • Київське вікно у Всесвіт: історія Київ. астроном. обсерваторії в контексті історії розв. нац. та світ. науки / Л. В. Казанцева, В. С. Кислюк. — Київ: Інформ.-аналіт. агенція «Наш час», 2007. — 196 с. : кольор. фотогр. — (Серія «Невідома Україна»). — Бібліогр.: с. 191—194. — Присвяч. пам'яті Олександра Кузьмича Осипова, який тривалий час був хранителем цієї історії. — ISBN 978-966-8174-85-8. — ISBN 966-8174-12-7 (серія)
  • Курс загальної астрономії: навч. посіб. / С. М. Андрієвський, І. А. Климишин; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова, Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника. — О.: Астропринт, 2007. — 480 c. ISBN 978-966-318-773-0
  • Небесна механіка: Підруч. для студ. ун-тів, які навч. за спец. «Астрономія» / Ю. В. Александров; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. — Х., 2004. — 236 c.
  • Нове в астрономії: кн. для вчителя та учня / І. П. Крячко ; [ред. рада Л. Хольвінська та ін.]. — Київ: Ред. газет природничо-мат. циклу, 2013. — 98, [1] с. — (Бібліотека «Шкільного світу»: заснована у 2003 р.). — ISBN 978-966-451-000-1 (б-ка «Шк. світу»). — ISBN 978-966-2755-27-5
  • Основи релятивістської космології: Навчальний посібник для студентів спец. «Астрономія» і «Фізика» ВНЗ / Юрій Володимирович Александров; В. о. Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна.– Харків: ХНУ, 2004.– 134 с. — 200 пр. — ISBN 966-623-304-5
  • Планетарій як засіб навчання: навч. посіб. / В. Ю. Биков, М. Т. Мартинюк, І. А. Ткаченко ; Уман. держ. пед. ун-т ім. Павла Тичини. — Київ: Науковий світ, 2004. — 87, [1] с. — Бібліогр.: с. 86. — ISBN 9666753294
  • Планети народжують життя. Космічний дім / І. М. Христенко ; Європ. ун-т. — Київ: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. — 182 с. — Бібліогр. у кінці глав. — ISBN 966-301-053-3
  • Позагалактична астрономія: навч. посіб. Кн. 1: Галактики: основні фізичні властивості / Ю. М. Кудря, І. Б. Вавилова. — Київ: Наукова думка, 2016. — 344 с.
  • Попов П. І. та ін. Астрономія. К., 1950.
  • Українське небо. Студії над історією астрономії в Україні: збірник наукових праць / за заг. ред. О. Петрука. — Львів: Інститут прикладних проблем механіки і математики ім. Я. С. Підстригача НАН України, 2014. — 767 с.[1] (онлайн-перегляд [Архівовано 26 лютого 2022 у Wayback Machine.])
  • Українські фізики та астрономи: посібник-довідник / авт.-уклад. Віра Шаромова. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. — 303, [1] с. — Бібліогр.: с. 294—299. — Авт. зазначено на обкл. — ISBN 978-966-07-0800-6
  • Українські фізики та астрономи: посібник-довідник / укл. В. Шаромова. — 2-ге вид., доп. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. — 352 с. — ISBN 978-966-07-1369-7
  • Усе, що потрібно знати про планети і зірки: від малих небесних тіл до галактик / Я. О. Батій. — Х. : Ранок, 2011. — 112 с. : ілюстр. — (Ілюстрована енциклопедія школяра).
  • Фізика. Асторономія: (початкові відомості) / О. В. Кабановський, Ф. С. Познанський. — [Київ]: Медінформ, 2010. — 400 с. — Бібліогр.: с. 396. — ISBN 978-966-409-066-4
  • Фізика та астрономія в сучасній школі: науково-методичний журнал/ МОН України, НАПН України. — К. : Педагогічна преса, 1996. — Виходить 8 разів на рік.
  • Фізика та астрономія у школі: українознавчий аспект: Позакласні заходи. Ч. 1 / [авт.-уклад.: Шаромова Віра Радіонівна ; редагування Володимира Тарнопольського ; літ. ред. Людмила Олійник ; обкл. Олени Соколюк]. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2011. — 224 с. : іл. — Бібліогр.: с. 218—222. — Авт.-уклад. зазначено на звороті тит. арк. та на 3-й с. обкл. — ISBN 978-966-07-1235-5
  • Фізика та астрономія — не дуже складно / О. В. Кабановський, І. Б. Баскіна, Ф. С. Познанський. — Харків: Основа, 2005. — 251 с. — (Бібліотека журналу «Фізика в школах України»: серію засновано в 2004 р. ; вип. 12 (24)). — Бібліогр.: с. 251. — ISBN 9663332530
  • Шкільний астрономічний довідник / Климишин I. А., Тельнюк-Адамчук В. В. — K.: Радянська школа, 1990. — 287 c.

Іноземними мовами

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Коротко про видання. Архів оригіналу за 26 жовтня 2016. Процитовано 19 грудня 2016.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Астрономія&oldid=47551682